Андрей Гуляшки - Викрадення Данаї

Отже, «Данаю» Корреджо було б знайдено в домі П'єтро Фальконе! Який римський громадянин голосував би за крадія шедеврів мистецтва! Провал П'єтро Фальконе був би, як то кажуть, гарантований!

Далі ви знаєте, як розвивалися події, бо самі стали учасником гри. Сьогодні, о дев'ятій годині, коли поліція залишила Боргезе разом з підозрюваними особами, ви, за моєю вказівкою замінили полотно, яке було в каміні, полотном Лівіо Перетті. Потім пішли їсти морозиво в сусідню кондитерську. О десятій годині п'ять хвилин Чезаре Савеллі прибув у безлюдну галерею — її охороняли поліцейські, але вони стояли надворі! — і, не затримуючись ні на мить, зайшов до директорського кабінету, витяг з каміна сховане там полотно, засунув під макінтош і вибіг до своїх людей.

О десятій годині десять хвилин Чігола випускає з поліційної дільниці швейцарів та охоронців Боргезе разом з Карло Колоною, і вони займають свої місця в музеї, а поліцейські, які вартували на вулиці, ідуть геть. О десятій годині п'ятнадцять хвилин ви заходите до свого кабінету і тремтячими руками розгортаєте полотно, яке лежить, недбало закинуте в куток за дверима. Ви бачите «Данаю» Корреджо, скидаєте окуляри і мовчки, потай витираєте сльози, які ллються з ваших очей. Так було, професоре? Ну, не соромтеся! Віднайшовши таку картину, можна й поплакати!

Потім ви піднімаєтесь на другий поверх і з допомогою когось із швейцарів знову вставляєте оригінал у раму.

Після цього дзвоните П'єтро Фальконе і повідомляєте, що справжню «Данаю» знайдено. Чігола щойно дав кілька ляпасів Чезаре Савеллі, і той знепритомнів від страху.

На цьому гра закінчується.

Я не сумнівався ні на мить, що Фелікс Чігола розгадав задум цього злочину і роль, яку Савеллі відіграв у ньому. Але я певний і в тому, що він не передасть його прокуророві, бо викличе до себе ненависть екстремістів. І не тільки екстремістів, а й їхніх приятелів, мафіозі. А Чігола — життєлюб і вважає за краще трохи пояіити на цьому світі.

В таверні тихо, відвідувачі сидять тільки за двома столами, але й вони розмовляють неголосно. Чути, як дощ тарабанить у шибки.

Авакум наливає вина і чаркується з Роберто Тоцці.

— Тепер ви одержите свою премію і відпровадите синьйору Інесу на зимовий курорт. Як я вам заздрю, професоре!

— Все це я завдячую вашій доброті! Ви чудова людина!

— Ну що ви, професоре. Я просто людина.

Біля ліхтаря зупиняються дві машини. У світлі фар струменить золотавий туман.

Авакум і Роберто Тоцці виходять з таверни. Назустріч їм прямує, зіщулившись, Лівіо Перетті. Він обнімає Авакума і каже:

— Мені доручено поцілувати вас один раз за Вітторію Ченчі й один раз за синьйорину Луїзу Ченчі! — Він сміється і цілує Авакума в обидві щоки.

Авакум думає, чи сказати Лівіо, щоб він поцілував за нього Вітторію і Луїзу, але промовчує.

— Ваші речі у першій машині! — каже Лівіо.— Шофер — премила людина.

На прощання Авакум звертається до Роберто Тоцці:

— Обіцяйте мені, що повечеряєте сьогодні в «Лавароне». Запросіть від мого імені синьйору Вітторію і синьйорину Луїзу.— Він не називає Лівіо.— І коли виголосите останній тост, згадайте добрим словом вашого скромного приятеля з далекої Болгарії! — Нахилившись до вуха Тоцці, він додає: — І не турбуйтеся, ця остання вечеря — моїм коштом.

Він сідає у свою машину і перед тим, як зачинити дверцята, весело махає рукою.

За кілька хвилин старенький «фіат» виїжджає на Аппійову дорогу. Цей шлях багато століть бачив мільйони щасливих і розбитих, веселих і смутних людських сердець.