Джеймс Паттерсон - Виклик

Вона ніжно поцілувала його в губи — раз, потім удруге.

— Отака вже я нахаба. Ще й року не минуло, як ми одружені, а я вже покидаю тебе на цілих два місяці.

— Та все нормально, я тебе чудово розумію. Правда. Діти дійсно стали на хибний шлях. І ти все задумала дуже добре. Просто чудово.

— За те я тебе й кохаю, що ти справді все розумієш. Ця подорож для мене така важлива, Пітере, така важлива…

— А я пишаюся тим, що ти її організувала і втілюєш у життя. Саме за цю здатність я тебе й кохаю, моя люба. Ти потрясна жінка, Кетрін Дан. — Він нахилився і прошепотів їй на вухо: — А ще ти до біса приваблива. Маємо трохи часу? — спитав Пітер і підморгнув. — У лімузині, га?

Кетрін зашарілася, що з нею траплялося вкрай рідко, майже ніколи. «Чому мені так поталанило його натрапити?» — радісно спитала вона себе. Після смерті Стюарта жінка гадала, що більше ніколи не покохає, але ось він, Пітер Карлайл, знаменитий нью-йоркський адвокат із правом виступати в судах.

Виявилося, що ці йолопи-газетярі насправді писали про нього просто безпідставну чортівню. Вони майже завжди пишуть якусь безпідставну чортівню. Називали його «Ґор-доном Ґекко з юридичним дипломом» та «дитям Чингізха-на і Лютої Відьми» [ii] [ii] Ґордон Ґекко — фільмовий персонаж, фінансист із гіпертрофованою пожадливістю до грошей. Люта Відьма — персонаж казки Ф. Баума «Чаклун із країни Оз». .

Але Кетрін знала: то був імідж, роль, яку Пітер Карлайл грав, захищаючи своїх клієнтів. Пітер, котрого вона спізнала і покохала — таким, яким він поставав за межами судового приміщення, — був чоловіком добрим і чуйним, майже завжди уважним до її потреб. А крім того — вродливим та вельми сексуально привабливим!

А найкращим було те, що навзамін Пітер явно не хотів від Кетрін нічого, опріч її кохання. Ті ж самі йолопи-газетярі подейкували в розділах пліток, буцімто Стюарт залишив їй грубеньку спадщину в понад сто мільйонів баксів завбільшки, але ж Пітер сам наполіг, щоб у шлюбному контракті було зазначено його відмову від претензій на ці гроші. «Я не бідний, — сказав він Кетрін. — Я маю все. Одного мені лише бракувало — великого людського щастя, але тепер воно в мене є, бо я зустрів тебе, Кет!»

Мов закохані до нестями підлітки, Кетрін та Пітер пристрасно цілувалися просто посеред пристанської автостоянки, щасливо не помічаючи перехожих та їхніх осудливих поглядів, що наче промовляли: для любощів можна було б знайти і більш годяще місце! Ці мовчазні докори Кетрін списувала на ревниву заздрість. Ще б пак! Хіба ж можна було не заздрити їй та Пітеру?

Раптом він відступив від неї, немовби щось пригадавши.

— А тепер скажи мені, будь ласка, чи можу я бути спокійним за Джейка?

— Так, бо він дуже досвідчений моряк, — відповіла Кетрін. — Прекрасно знає свою справу. Ходив у море відтоді, як навчився дибати.

— Та я не про це, Кет.

Кетрін пирснула і жартома тицьнула Пітера в живіт.

— Я знаю, про що ти, розумнику. У відповідь можу лише зазначити, мій любий, що він був братом мого чоловіка.

— Проте я бачив, як він ласо зазирав на тебе на нашому весіллі, — сказав Пітер, глипнувши на Кетрін так, наче допитував під час суду свідка, який вперто не хотів «колотися».

— Тільки не кажи, що ти ревнуєш мене до Джейка чи ще до когось.

— Та ні, — стенув плечима Пітер. — Просто мені було б спокійніше на душі, якби він не скидався на мальованого

красеня з реклами чоловічої білизни. Перманентно засмаглі чуваки викликають у мене підозру.

Кетрін взялася під боки.

— А як ти, жеребчику? Збираєшся аж два місяці постити сам-один у великому місті?

— Сам-один? Ти забула про Анжеліку.

— Ага, себто про нашу товстеньку і мовчазну служницю з Гватемали!

Пітер знову обхопив Кетрін обома руками й міцно притиснув до себе.

— Облиш, Кет. Я шукав тебе половину свого життя. Тож почекаю ще два місяці, доки ти не повернешся зі своєї місіонерської подорожі.

— Досить удала відповідь, мій любий адвокате. Ти у мене такий кмітливий! — мовила Кетрін, зиркнувши на годинник. — А тепер ходімо, бо я спізнююся на яхту.

Приблизно за двісті футів від «Родини Данів» стояв іще один мореплавець із Ньюпорта. Він був у блакитно-зеленій футболці та вигорілих на сонці жовтувато-коричневих шортах. Займався він тим, що ретельно поливав із шланга палубу елегантної яхти типу «Каталіна Морґан 440».

Утім, цей чоловік був не зовсім із Ньюпорта. Та і яхта була зовсім не його. Жерар Деву лише «позичив» її для того, щоб удало вписатись у ньюпортський пейзаж. Глянувши на нього, можна було запросто подумати, що Жерар Деву — звичайнісінький мультимільйонер, котрий панькається зі своєю цяцькою.

Але на нього ніхто не дивився. Деву так добре вмів залишатися непоміченим, що його на пристані фактично не існувало.

Це був психологічний трюк, і він про це чудово знав. То була ілюзія, яку йому добре вдавалося створювати. Тож недивно, що він сам собі вигадав прізвисько — Фокусник.

Зиркаючи крізь сонцезахисні окуляри — іще один предмет реквізиту, навмисне придбаний саме для сьогоднішньої події, — Деву спостерігав, як екіпаж «Родини Данів» готується до відплиття. Подумки він здійснив перекличку, наче ставлячи галочку напроти кожного з членів, перевіряючи їхню присутність. Бо це було вкрай важливо, оскільки Деву повністю контролював усі аспекти свого плану дій, за винятком одного: присутності та кількості людей на яхті «Родина Данів».

Але всі вони з'явилися: і гарненька мамця-хірург, і її дітлахи віком від десяти до вісімнадцяти років, і бунтарського вигляду шваґер, що скидався на Джорджа Клуні, який знічев'я забрів на пристань.

Ага, ще слід згадати новоспеченого люблячого чоловіка — мангеттенського адвоката у стильних штанцях.

Як же ж так, містере Карлайл? Невже вам не подобаються морські подорожі? Боїтеся модну зачіску зіпсувати, чи як?

Деву посміхнувся сам собі. Це була частина його роботи, і зазвичай цю частину він здійснював механічно, не надто замислюючись. Так, це було необхідно, але й водночас нудно: Деву вважав спостереження за марнотратство його енергії та дорогоцінних професійних навичок.

Проте сьогодні все було дещо інакше. Деву мав неабияке задоволення, навіть упивався моментом, а ще більше він тішився з передчуття того, що мало статися. І він прекрасно знав чому.

Бо це була не звичайна робота — це було його найповажніше, найризикованіше та найважче завдання за все життя. Для його виконання йому знадобиться увесь чималий досвід та вміння, а може, навіть більше того. Може, йому доведеться перевершити самого себе. Коротко кажучи, ця робота мала усі можливості стати справжнім шедевром планування та виконання задуманого.