Євгенія Кужавська - Зеров. Поховальний промовець

– Немає ніякої гарантії, що Перехресник, якого ти не зустрів на вчорашньому Перехресті, не прийде на нього сьогодні.

Однак блукати вулицями без будь-якої логіки Марко не міг. У типографській комірчині, де ночував, обвісив усі стіни картами. Зранку кидав кості, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту і рахував Перехрестя від місця, куди втрапив. Парне число – за течією Дніпра, непарне – проти. Сьогодні випало шість, тож із самого ранку чатував на шостому Перехресті від Маріїнсько-Благовіщинської вулиці. За течією. Вважав це гарним знаком. Звісно, не стирчав на одному Перехресті цілий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрібноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовніше Перехрестя дня.

Ввечері сумно констатував, що воно себе не виправдало, як і сімдесят два попередніх. Позіхнув, заснув, ледь торкнувшись головою жорсткого матрацу – подушок не визнавав. А на ранок знов обирав напрямок – за течією чи проти. Проти течії – поганий знак, хоч він і не надто вірив у погані знаки.

Софія Київська сяяла банями, простір вулиць кликав перехожих до прогулянок, неквапних і романтичних, по-філософськи спокійних і метушливих водночас. Пірнати в повітряні ванни київських просторих вулиць любив і двадцятисемирічний професор Зеров. Гуляв звичним маршрутом від Золотих воріт до Сінного базару, ковзав поглядом по куполу караїмської кенаси, іноді пив каву на першому поверсі «замку барона». Кав’ярня «A la porte d’Or» вітала відвідувачів скульптурами фантастичних крилатих звірів.

– Грифони? – запитав якось один з його учнів.

– Я ознайомлюю вас із давньоримською літературою, юначе, ще й для того, аби привівши яснооку панну до кав’ярні, ви могли б упевнено пояснити їй, що грифон повинен мати голову птаха, а не звіра.

Роздивлявся залізні граційні балкони під вантажем квітів, що хилили яскраві голови униз, ніби хотіли зірватися і впасти йому до ніг. З вересня почав викладати у другій гімназії, а потім – ще й в Архітектурному училищі, тож часу на прогулянки залишалось усе менше. Однак відмовити собі в цьому задоволенні не міг, особливо в теплі осінні вечори, як от сьогодні. Бадьоро крокував вулицею, збайдужівши до майже крилатих полів сірого плаща, що розлітались навсебіч, бо ж не надав собі клопоту застебнути його. Київ – не Златопілля, тут можна ходити в розстебнутому плащі, і вітри не залізуть тобі під шкіру. Златопілля згадував, здригаючись. Інакше як «засланням» не називав. Мусив туди поїхати як провінційний учитель після закінчення університету – на кафедрі не залишився. Хіба міг уявити, що провінційне повітря виявиться настільки отруйним для того, хто так любив Київ. Скнів там три роки, перечитуючи Шевченкові «Три літа», розважався катанням на ковзанах взимку і весняними напівроманами з місцевими поціновувачками поезії. Перебувши літо, умирав восени, аби знов воскреснути взимку на ковзанах. У Києві вмирати не доводилось, у Києві він жив кожним подихом вітру, кожним зблиском сонця у хвилях Дніпра.

Київське сонце цілувало скельця окулярів, коли він звернув на Стрілецьку і рушив далі, туди, де її перетинала Рейтарська. Хлопчина з оберемком газет узяв гроші у високого чоловіка в капелюсі, простягнув газету, рвучко розвернувся, злякав зграйку голубів і звів на Миколу пронизливо-блакитні очі. Микола ковзнув поглядом по його обличчю, яке на мить здалось йому дивно знайомим, а потім втупився в силует за плечем хлопця і завмер. Проста темна сукня, дві довгі коси, блідий овал обличчя. Безперечно, гарна, однак зовсім не краса привернула його увагу. На обличчі дівчини, у широко розкритих очах застиг жах.

– Пане, прошу вибачити…

– Так, – Микола повернувся до хлопця з газетами.

– Радий вас зустріти, – здивував реплікою хлопець.

– Я… мені, будь ласка, – почав нишпорити в обвислих кишенях в пошуку дрібноти.

– Не варто, – зупинив його хлопець, приєднавши до слів упевнений пронизливо-блакитний погляд, – у газетах зараз пишуть усілякі дурниці.

Микола здивовано поглянув на нього, потім роззирнувся в пошуках дівчини, з холодом між лопатками, згадавши вираз її обличчя. Дівчини не було.

– Радий вас зустріти, – повторив хлопець, – сподіваюсь, ми ще побачимось.

Микола зняв і знову повільно одяг окуляри.

– Я нічого не розумію. Однак… напевно, теж радий, – відповів він.

Хлопець широко усміхнувся, відступив на крок, кивнув Миколі, підхопив свій газетний оберемок міцніш і пішов швидким кроком геть. Микола не довго проводжав його спину поглядом. Роззирнувся ще раз: не могла ж вона просто розтанути в повітрі. Махнув рукою. Наче Медея. І чого вона на нього отак дивилась? Здригнувся від самої згадки, рушив геть, забувши про намір прогулятися біля брами Заборовського.

«Сімдесят четверте! Сімдесят четверте Перехрестя Києва!» – стукотіло у скронях Марка. Не так уже багато знудженних днів, задушливих ночей. Відійшов на безпечну відстань, звернув у провулок, повернувся. Не варто наближатися. Краще, якщо Перехресник узагалі не здогадуватиметься про твоє існування, принаймні спочатку. Врешті-решт, Зустріч – це початок відліку. Час починає спливати надто швидко, просочується крізь пальці.

Сірий плащ Перехресника майорів попереду наче стяг. Марко не йшов – летів над землею. Цікаво, хто він? Якийсь учений? Хода розмірена, однак не повільна. Хода людини, що цінує час. Майже наздогнав, пішов спокійніше. Розглядав перехожих, повз яких проходив його Перехресник. Скоротив відстань до кількох кроків, намагаючись детально розгледіти того, хто сонцем світився для нього. Світився, але не засліплював. Серце вистукувало переможний марш.

Соля відстукала мажорну мелодію каблучками, підіймаючись сходами до дверей будинку. Вона вже встигла вивчити вулиці, які трикутником обіймали їхній будинок – Паньківська перехрестям єдналась з Микільсько- Ботанічною, яка простягалась до Тарасівської. Обійшовши кілька разів трикутник, Соля втратила до нього інтерес. Її тягнуло далі, у центр, у тихий затишок Золотоворітського скверу, чистий простір Рейтарської, до дивної брами, що її встигла помітити в день знайомства з містом.

Пані Вікторія була зайнята зранку – прибула клієнтка. Темнокоса, з пишною зачіскою, тонкими руками. Соля бачила її у вузьку щілину ледь відчинених дверей. Господиня наказала їй вишивати, однак набагато цікавіше було вслухатися в неголосні розмови двох жінок, зайнятих сакральною жіночою магією – створенням сукні.

– Згубили більшу частину багажу, – бідкалась клієнтка.

Пані Вікторія короткими репліками відрізала співчуття з великого сувою гарних манер. Рівненько кріпила їх до сумної розповіді відвідувачки, додавала мережива здивовано зведених брів та емоційних вигуків. Ох-ох, що ви кажете!