Євгенія Кужавська - Зеров. Поховальний промовець

– Знаєш, – сказала їй пані Вікторія, – мені ніколи і ніхто такого не говорив.

Соля знала. Перехресницям такого не говорять.

«Заспокойтеся і випийте кави. Я зготую. Я все зроблю. Я вирішу твої проблеми».

Простягла горнятко. Тендітні руки пані Вікторії обхопили його як найцінніший скарб. Уже на порозі, озирнувшись, Наставниця мовила:

– Навесні вони підуть з міста. Ти маєш теж піти, тоді буде безпечно. Твій Перехресник не в Києві, інакше б ти його вже зустріла. Довше тобі не можна лишатись.

Соля ледь помітно кивнула. Усе ніби стало на свої місця. Пані Вікторія вийшла, загорнувшись у каптур із лютневої хуртовини, розтанула в танці колючих сніжинок за вікном. Повернулась за кілька днів і привезла Солі тоненький аркушик із дитячим малюнком. Малюнок трохи лякав сюжетом, але Соля зрозуміла, що великий і червоний стіл – то імератор на ліжку (напевне, у ковдрі), а скелет у короні, який сидів на животі в імператора, – Смерть. Другу частину аркуша займав кущ, усередині якого стирчало дзьобате страховисько. Поряд з ним Смерть виглядала досить симпатично.

– Соловей? – запитала пані Вікторія.

– Хто ж як не він, – усміхнулась Соля.

А вже за місяць вона склала учетверо аркушик і поклала його на дно потертої валізки, з якою прибула в Київ більше ніж рік тому. Німці акуратно прибрали з вулиць міста недобитки армії Муравйова, Соля зрозуміла, що їй час їхати.

Пані Вікторія не проводжала її до вокзалу. Мовчки всунула в руку згорток із чимсь їстівним, обійняла. Обшарпаний фаетон уже стояв на вулиці. Соля піднялась хиткими сходинками, сіла, кинула погляд на вивіску. Хтозна, чи дивилась зараз на неї пані Вікторія з вікна вітальні. Фаетон рушив.

На вокзалі було багато людей і бруду. Здивована Соля роззиралась навсебіч, намагалась зрозуміти, що відбувається. Вона вже ладна була повернутись до фаетона, з якого вилізла хвилину тому і розпитати про все у візника. Навіть зробила кілька кроків у його бік, як чиясь рука вихопила її валізку. Соля різко розвернулась, відкинувши косу на спину, різонула поглядом струнку постать поруч.

– Наступного разу попереджай, – сердито мовила, упізнавши знайомого.

Іронічний розслабленний настрій покинув її з початком зими. Усе частіше вона відчувала роздратування і злість, усе рідше могла дозволити собі розсміятися з наївно-дружньої витівки. Демон-поет теж не виглядав життєрадісним. Сумна усмішка, занадто блискучі очі.

– Інакше спопелиш мене поглядом? – серйозно перепитав він.

– Спопелю, – байдуже відказала Соля.

Повз них пропливли дві труни на підводі, заголосили жінки.

– Що відбувається? – запитала Соля.

– Не бачиш? – катував її питаннями замість відповідей Тичина.

Щоб там не говорив пан професор Микола Зеров про лагідну вдачу і сонячний характер цього типа, Соля звикла вважати його нестерпним. Навіть собі не могла дати відповідь, за що так любить його вірші і ненавидить його самого. Бо не засяяв?

Він повільно розглядав валізку, яку тримав у руці.

– Їдеш? Куди?

– Не можу сказати.

– Це ж чому?

– Ще не знаю.

– Тоді як же ти їдеш? – здивовано запитав.

– Я їду звідкись, а не кудись. Їду з міста.

– Це місто не з тих, які так просто відпускають.

Соля звела руку, вихопила валізку.

– Мене відпустить.

Він усміхнувся.

– Сподіваюсь, мене теж. Колись.

Простягнув їй аркуш без коментарів. Узяла, не читаючи, сховала в кишеню. Покинула його під брудним небом ловити обличчям скупі промені напіввесняного сонця. Йшла і сама не знала куди. Мала б у бік колій, ішла від них. Іти було важко, чобітки грузли в багні, валізка тягла руку вниз. Сумна процесія, частиною якої вона стала, несла її геть від вокзалу.

Люди вважають, що пливти за течією – погано. Перехресниці знають, іноді пливти за течією – вкрай необхідно . Соля попливла. Іти стало легше, вона майже не відволікалась на валізку, що іноді чіплялась за пальто, роздивлялась людей. Намагалась зрозуміти, кого ховають, чому такий великий натовп. Кількості домовин не дивувалась – урешті, Соля бачила вдосталь трупів на вулицях цієї зими. Певне, якесь перепоховання. Ішла майже у трансі, не помічаючи, як минули будинок Центральної Ради. Натовп зменшився. «Певно, вийшли на фінішну пряму», – подумала Соля.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Aut cum scuto, aut in scuto ( лат .) – зі щитом або на щиті.

Semper legendum ( лат .) – завжди перечитуване.