Євгенія Кужавська - Зеров. Поховальний промовець

А потім Соля побачить десятки нових облич, почує нові імена, які того вечора ні про що їй не скажуть, нічим не здивують, забудуться відразу, лиш пролунавши. За кілька років вона зрозуміє, що того вечора їй було даровано кілька щасливих спокійних годин, розмов із майбутніми друзями, компліменти й сміх, вино і усмішки. Кілька годин, неоціненних і не оцінених по праву того дня.

Тільки два обличчя запам’ятаються їй, тільки дві пари очей на мить вирвуть із майже медитативного стану розслабленного спокою. Перша – блакитна, різоне, як лезо ножа. Очі – виклик. Соля втупиться в обличчя власника цих очей і остовпіє на мить. Надто юне, надто свіже. Років сімнадцять, не більше. Форма гімназиста. Та здивує її більше за все, що обличчя виявиться знайомим.

Друга пара – очі – лагідний дотик. Очі – промені. Смарагдовий відблиск. Упіймавши Солін зосереджений погляд, Вікторія прошепоче:

– Це помічник хормейстера. Навіть Садовський його хвалив. Кажуть, і поет, і музикант.

Дивний дзвіночок продзвенить у вухах Солі, стисне зсередини щось сховане під мереживом і теплою карамеллю сукні. Вона обірве на півслові співрозмовника, злякано пошукає очима пані Вікторію, що хвилину тому стояла поруч, але відійшла до гомінкого гурту «Ложі Нарбута», певно, тої особливої ложі, про яку говорила вранці. Не знайде і почне продиратися крізь форму і мережива, сміх і чужі розмови туди, де в темряві коридору зникла голова в шапці густого волосся.

Театр, як виявилось, не весь охоплений світлом ліхтарів та софітів, є в ньому закутки, сповнені густої кави мороку. Такий коридор поглине Солині коси, що ковзнуть по спині, зблиснувши в теплому світлі зали, перш ніж повністю пірнути в темряву. Стукіт підборів. Тиша. Соля зупиниться, потім повільно рушить, звикаючи до темряви, майже навпомацки пробираючись далі. Ще два кроки, стукіт. Хтозна, серця чи підборів. Той, за ким вона йшла, пірнув у цей коридор усього лиш на хвилину раніше. Невже розтанув тут, у терпкій пітьмі? Захлинувся безліхтарною темрявою?

Ішла і сподівалась, що спалахне світло. Раптово заллє усі темні закутки. Викреслить своїм сяйвом Перехрестя, яке вона так довго шукала, якого прагла. Світло спалахнуло, але не яскраве, ледь помітне. Таке не могло на рівних конкурувати з темрявою коридору, хіба позначити на стіні рівний прямокутник вікна, а на ньому – чіткий силует. Темний, як найчорніша кава пані Вікторії, без краплини вершків. Силует видихне дим, як один із біблійних демонів, і, як привидиться Солі, зблисне вуглинками очей.

– Ви когось шукали? – майже лагідно запитає демон біля вікна.

– Думала, що вас. Тепер бачу, що ні, – відповість вона, розтираючи язиком по піднебінню гіркоту розчарування.

– З кимось сплутали?

– Напевно.

Демон згасить цигарку. Соля зітхне, майже схлипне. Вони разом підуть до виходу, до сліпучого прямокутника дверей, де в залі лунає сміх і переповідаються плітки, де є особливі ложі і змагаються в дотепах царі поезії, імператори алкоголю.

– Павле! – раптовий вигук, радісно-збуджений, примусив Солю здригнутися.

Пролунав надто близько, надто бадьоро, після сонної темряви коридору, що, здавалось, вплелась Солі в коси, зробивши їх ще важчими.

Демон поруч із Солею з тонкими рисами обличчя, високий і стрункий, усміхнувся комусь, змусивши її прослідкувати за його поглядом. До них підходив чоловік. Сірий костюм, скельця окулярів. Великий ніс, повні губи, високе чоло. Соля бачила це обличчя раніше. Соля майже чула, як ці повні губи щось говорили хлопчині з газетами, там, далеко, на Перехресті . Отож, те, що вона побачила тут хлопця, хоч уже й у формі гімназиста, зовсім не випадковість? Він був тут, бо ось же його Перехресник, теж у театрі. Напевне, прийшов насолоджуватись виставою і спілкуванням із друзями, зовсім не підозрюючи, що хтось ходить за ним назирці, стежить за його рухами, намагається відвести від нього найменшу тінь загрози.

Ось він який. Перехресник. Соля не назвала б його гарним. Але можливо, це тому, що він – не її Перехресник? Чи Перехресники взагалі не повинні бути гарними? Хтозна.

Чужий Перехресник стояв і ввічливо усміхався, певно очікуючи, що демон представить його Солі. Демон так само ввічливо усміхався, зберігаючи делікатне мовчання. Соля без усмішки чекала, спостерігаючи за обома. Вирішила відрекомендуватися самостійно, навіть повітря в легені набрала. Її випередили.

– Мій друг – Микола Зеров, – урешті сказав демон.

Виявляється, у цих дітей диму й темряви теж можуть бути друзі.

– Чи тепер варто говорити «пан професор»? – запитав знов.

– О ні, давайте сьогодні без звань, бо мені доведеться звертатися до тебе «пан хормейстер» – відповів Перехресник.

Професор! От чого той хлопець убрався гімназистом.

– Тільки скромний помічник, – злегка схилив голову в бік Солі, – Павло Тичина.

Пан професор Микола Зеров, тільки зараз зрозумівши, що вони не знайомі, звів брови на свого високого лоба.

– Соля, – не надто інформативно відрекомендувалась вона. Її співрозмовники в очікуванні детальніших роз’яснень зберігали мовчання.

– Соломія, – видала вона максимум відомостей, які справді могла розголошувати.

– Дуже приємно, – усміхнувся демон Павло Тичина, помічник хормейстера.

– Надзвичайно приємно, – скопіював його усмішку пан професор Микола Зеров, чужий Перехресник.

Війнуло трояндовим ароматом – до них підпливла пані Вікторія з історією про малювання грошей. У цій історії чомусь фігурувало ім’я Віриного чоловіка. Хтозна, можливо, тут прийнято обговорювати подвиги фальшивомонетників? Дивне місто. Пан професор і помічник хормейстера жваво обговорювали розказане, далі розмова різко пере- йшла на книги. Соля похитала головою – божевільні люди, як вони звели все в один логічний ланцюжок?

Чужий Перехресник пожвавішав, змінив навіть тембр голосу, зблиснув скельцями окулярів. Говорив палко. Соля подумки відзначила, що на лекціях його, напевно, слухають. Він навіть спровокував її перепитати незрозуміле:

– Семпер легендум?

– Semper legendum [2] Semper legendum ( лат .) – завжди перечитуване. , – усміхнеться він, – удома варто тримати тільки ті книги, які завжди перечитуються.

– Сумніваюсь, що в тебе лиш такі. Певно, загородив книгами всю квартиру.

– Загородив, але кожну хочу розгорнути. Бракне часу.

Соля знизала плечима.

– Я люблю казки.

Професор зауважив:

– Майже всі книги глибоко всередині – казки. Ми лиш переповідаємо одне одному забуті сюжети.

Помічник хормейстера усміхнувся.

– Як щодо поезії?

– Поезія звертається до давніх переказів і образів у першу чергу. Врешті, поезія має у своєму розпорядженні обмежений розмір. Прозовий твір може дозволити собі розлогість мовлення, для поезії – це страшенне марнотратство. Хіба ж ви обираєте звичайні, ненасичені тисячами змістів слова? Ні, ви шукаєте слово чи образ, який однією своєю появою в рядку змусить читача згадати найстрашніші нічні жахи, найсолодші миті життя, тисячу відчуттів, відтінків кольору, дозволить торкнутися неба і впасти в безодню Тартару.