Наталка Бабіна - Бодай Будка

– Тетенька, перестаньте. Не суетитесь. Это ее выбор и ее ответственность.

Мене тоді міцно зачепив і цей тон, і ці неприродні, кальковані слова. Але я відступила – може, дітям і справді видній, може, я і справді нав’язуюсь…

Однак минув десь рік, і все помінялося. Різко, буквально в один прекрасний день, і я навіть пам’ятаю, в який.

Одного разу Оксанка сама мені подзвонила, чого вже давно не робила, і мені сподобалося й це, і її голос, на диво мелодичний, таким він давно вже не був, і те, що вона поцікавилася моїми справами, чого також давно не робила, і те, що запросила мене до себе. Я, звісно, одразу примчалася до неї в Страдче і була вражена переміною. Пропав туман з очей, вернулася чіткість рухів, вернувся сміх… Тоді, пам’ятаю, були літні канікули, Оксана була у відпустці. В той день я допомагала Оксанці січи яйця та зілля для гусенят, збирати колорадських жуків у полі, різати яблука на сушку – і бачила перед собою колишню Оксанку. Від серця відлягло. Стало ясно: та страшна рана в душі Оксанки загоїлася. Більше того! Мені подається, останнім часом вона навіть якось помолоділа, окріпла тілом. Тепер переді мною сидить підтягнута, міцна, красива жінка. У Оксанки своєрідна краса: худорляве лице з великими сивими очами (з віком на них стала трошки нависати шкіра з-попід рівних чорних брів), в яких тепер горить якийсь тайний огонь, виразні високі скули, тонкі уста і ніс з горбинкою, як у білоруського письменника Олеся Наварича чи керівника всесвітньої Ради українців Михайла Ратушного; такий шляхетний, породистий ніс, нагадує про стародавні портрети французьких королів.

– Що ти на мене так пильно дивишся? – спитала Оксанка, наливаючи собі вина. – У мене якісь неполадки в зовнішності? Ой, розумію! – вона підвелася. – Я ж забула тобі подарунка вручити! Я зараз.

Вона збігала до свого ровера, який стояв кіля плоту, і вернулася, несучи в руках дві шильди; на одній з них великими буквами, якимсь готичним шрифтом було написано: «Вілла Будка», а нижчій трохи дрібніше: «Урочище Лисячий Хвіст», на другій, виробленій у формі стріли, таким самим шрифтом виведено: «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст».

– От, тримай, – сказала Оксанка, вручаючи мені шильди. – Одну на дім примоцуєш, другу повісиш на повороті з шосу. Вілла Будка в урочищі Лисячий хвіст. Таку назву добре наприкінці роману ставити. «Написано на віллі Будка». Звучить, правда? Хочу, щоб ти тут написала новий роман.

– Ну, це як Бог дасть, – зауважила я, приймаючи подарунок.

Згадавши про роман, Оксанка наступила мені на болючу мозоль, але загалом шильди були прекрасні!

Ми рідко зустрічаємося з подругами, навіть з сестрою не часто. Не глядячи на теплі почуття. У кожної своє життя, свої справи. Тому розмова за столом текла оживлена, меандричним руслом, як то завжди буває при загальній бесіді людей, що довіряють одне одному, люблять одне одного й давно не бачилися – коли кожен невільно і вільно (пробачте за каламбур) говорить про те, що його найбільш хвилює: про Будку, про мій майбутній роман, про те, що хіміотерапія вимотує, але, Богу дякувати, допомагає, і що Казик молодець, що поїхав вчитися в Америку, що Ленка вельми боїться професійного вигорання своїх дочок (вони у неї юристки обидві, щодня стикаються з, ясна річ, не найкращими представниками роду людського), що Ксеня поїхала подавати документи в театральний, а там же такий конкурс..; потім мої подруги схаменулися, що занадто захопилося розмовами про своїх дітей, а це безтактно у відносинах до бездітної мене й знов перейшли на те, яка я молодець, що набула Будку, хоча вкласти сюди й праці, й грошей прийдеться ого-го скільки…

Ленка, правда, не дала мені спокійно насолодитися похвалами: вона, не дивись що мені вже за п’ятдесят, не покидає спроб перевиховати мене та переробити на щось краще. Це її улюблене заняття, я б сказала.

– Алка, ти, звісно, вибач, ти молодець та все таке, але подивися на себе! – сказала вона, поклавши виделець та відпивши води зі склянки.

– А що таке знов? – стрепенулася я.

– Ні, ти подивися! – наполягала подруга. – Ти взагалі коли-небудь на себе в люстро дивишся? А коли ти останній раз була в перукарні? А эта одежда, это что такое? Это ж страх. Этому свитерку, видно, столько же лет, сколько тебе!

– Ну й що? Не бачу біди, – знизала плечами, пробуючи відбитися, хоча наперед знала, що не можливо. – Ну старий светрик і старий. Що з того? Мені в ньому добре. Та й ось волосся я пофарбувала. Натурально-русий, щоб віте знали. В «Євроопті» купила, за два двадцять п’ять.

– Слышали? – Ленка іронічно відправила в рот черешеньку. – Добре їй! Пофарбувала! Да этим, прости, Господи, натурально-русым врагов пугать хорошо! Ты меня извини, Алка, но я тебе скажу открыто: ты очень ограниченный человек. Невыносимо ограниченный! В чем-то просто глупая. Ну вот сама посуди: ты столько сил кладешь на свое дело, на «Справу» эту. Это с одной стороны. А с другой стороны, таким вот пренебрежением к собственному внешнему виду сводишь на нет все свои усилия. Ну кого и к чему может привлечь чучело, которое выглядит, как ты, скажи на милость?

– Німця, – посміхнувшись, підказала Влянка.

– О, о, – погодилася Ленка. – Разве что его.

Німець – верховод російських козаків у Бересті (Бересть – то справжня старовинна назва Бреста, і ми, за прикладом старих наших бабусь також часто нею користаємося). Так ось, згаданий Німець – прізвище зовсім недоречне для такої людини, уявляю, як він його не любить – разом із співтоваришами таки трохи попсували мені крови. Почалося з того, що на своїм сайті вони розпочали кампанію проти мене – «бандеровка, мразь, хочет здесь Майдана, хочет оторвать Брестчину от Белоруссии» – та таке інше, у поширеній стилістиці подібних кампаній. Я знизувала плечима та крутила пальцем кіля лоба, не надто звертаючи великої уваги на вовтузню алкашів у ногавицях із лампасами, з блазенськими медальками, що бринькають на узьких грудях над широкими пузами, – не звертала, кажу, уваги на гульки доблесних представників дурисвітів – аж поки, на мій подив, ці персонажі не вибралися з віртуалу в реал. З деякого недавнього часу вони стали мені назоляти: з’являлися на презентації «Справи» та «Рибгорода», спробували їх зривати, в Добратичах підкинули нам у двір живу рибину з виколотими очима і з запискою «Так будет со всеми врагами великой России», а оцей-о Німець вже два рази за той час, що я живу на Будці, проїжджав колієм повз Будку на дрезині (я не жартую), викрикуючи погрози та образи зі свого звичайного репертуару. Тут я вже вирішила не терпіти та подала на нього заяву в міліцію, після чого, правда, такі речі зупинилися. Так що, таки да, його я привернула до себе. Смайлик.

Не відаючи, чим крити – все так, але все одно я остануся в своєму старому светрикові, – я підвелася.