Джордж Орвелл - 1984

Він вийняв з кишені монетку в двадцять п'ять центів. На ній теж дрібними чіткими літерами були написані ці три гасла, а на іншій стороні монети було зображено обличчя Старшого Брата. Навіть з монети ці очі переслідували тебе. На монетах, марках, обкладинках книг, транспарантах, плакатах, на упаковці сигаретної пачки – вони були всюди. Ці очі завжди спостерігали за тобою, а голос переслідував, куди б ти не пішов. Уві сні чи наяву, на роботі чи на відпочинку, у приміщенні чи на вулиці, у ванній чи у ліжку – сховатися було ніде. Нічого не було твоїм, крім декількох кубічних сантиметрів всередині твого черепа.

Сонце сховалося за будинками, і незліченні вікна Міністерства Правди, на які більше не потрапляло сонячне світло, виглядали похмуро, мов бійниці фортеці. Серце Вінстона здригнулося від вигляду цього величезного пірамідального монстра. Будівля міністерства була надто неприступною, її неможливо було штурмувати. Навіть тисячі балістичних ракет не зможуть знищити її. Він знову замислився, для кого він пише щоденник. Для майбутнього? Для минулого? А може, для уявної епохи, якій не судилося ніколи настати? Те, що лежало зараз на його столі передбачало не смерть, а повне знищення. Щоденник перетвориться на попіл, а сам він випарується. Тільки Поліція Думок зможе прочитати те, що він написав, перш ніж стерти це з лиця землі та зі своєї пам'яті. Як можна звертатися до майбутнього покоління, якщо не залишиться ні сліду ні від тебе самого, ні від безіменних рядків, написаних на аркуші паперу?

Телеекран оголосив час: чотирнадцять нуль-нуль. У запасі є ще десять хвилин. Він повинен встигнути повернутися на роботу до чотирнадцяти тридцяти.

Дивно, але бій годинника, здавалося, надихнув його. Він був немов самотній привид, що говорить правду, яку ніхто ніколи не почує. Але поки він буде говорити цю правду, зв'язок поколінь буде підтримуватися. І справа зовсім не в тому, що тебе хтось почує, а в тому, що ти сам залишаєшся при здоровому глузді. Він повернувся до столу, занурив перо у чорнило і написав:

«У майбутнє або минуле, у часи, коли думка вільна, коли люди відрізняються один від одного і не живуть у самотності, у часи, коли правда існує і те, що зроблено, не може бути скасоване: з епохи одноманітності, епохи самотності, епохи Старшого Брата, епохи дводумства – привіт!»

Він спіймав себе на думці, що він уже мертвий. Йому здалося, що тільки тепер, коли він почав чітко формулювати свої думки, він зробив рішучий крок і шляху назад уже не було. Кожна наша дія вже містить у собі наслідки її вчинення. Він написав:

«Думкозлочин не тягне за собою смерть: думкозлочин – це і є смерть».

Тепер, коли він усвідомив, що вже мертвий, важливо було залишатися живим якомога довше. Два пальці правої руки були забруднені чорнилом. Це була саме та деталь, яка могла його видати. Який-небудь уважний фанатик у міністерстві (скоріше за все, жінка, хтось на кшталт рудоволосої жінки або темноволосої дівчини з Відділу Художньої літератури) може почати шукати відповіді на запитання, чому він писав в обідню перерву, чому він використовував старомодне перо, і що ж він там писав, а потім повідомить про це кому слід. Він пішов у ванну і ретельно стер чорнило за допомогою зернистого темно-коричневого мила, яке дряпало шкіру, як наждачний папір, але наразі відмінно підходило для його мети.

Він поклав щоденник до шухляди стола. Було абсолютно марно намагатися сховати записник, але він, принаймні, міг легко перевіряти, чи хтось виявив його секрет. Волосина на куточку сторінки – банально і занадто очевидно. Він взяв зі столу впізнавану для нього крупинку білуватого пилу і поклав її на кут обкладинки, звідки вона повинна буде впасти, якщо записник зрушити з місця.

Вінстону снилася матір.

За його підрахунками, йому було років десять чи одинадцять, коли зникла його мати. Вона була високою, стрункою, тихою жінкою з неквапливими рухами і чудовим світлим волоссям. Батька він майже не пам'ятав, лише, що це був темноволосий і худий чоловік, завжди одягнений в охайний темний одяг (Вінстон запам'ятав особливо тонку підошву батьківських туфель), а на носі в нього були окуляри. Вочевидь, батьки стали жертвами однієї з перших великих чисток п'ятдесятих років.

У його снах мати сиділа десь глибоко знизу з його молодшою сестрою на руках. Він зовсім не пам'ятав свою сестричку, крім того, що це була крихітна, слабка дитина, завжди мовчазна, з великими настороженими очима. Обидві вони підняли очі та дивилися на нього. Вони були знизу – на дні колодязя або у дуже глибокій могилі – і це місце віддалялося кудись ще глибше донизу. Іноді вони були у кабіні корабля, що тоне і дивилися на нього крізь темну воду. У кабіні все ще було повітря, вони все ще могли бачити його, а він їх, але весь цей час вони занурювалися у темні зелені води, які будь-якої миті готові були назавжди поглинути їх. Він стояв нагорі, міг спокійно дихати, в той час як вони занурювалися у безодню без жодного шансу на порятунок. Вони були там, тому що він був тут. Він знав це, і вони це знали, це було написано на їх обличчях. Але ні в їх очах, ні в їх серцях не було докору, лише усвідомлення того, що вони повинні померти, щоб він міг жити, і що це було частиною неминучого порядку речей.

Він не міг пригадати, що саме сталося, але він знав уві сні, що якимось чином життя його матері і сестри були принесені в жертву заради його порятунку. Це були видіння, які хоч і зберігали характерні ознаки і пейзажі сну, були продовженням думок і спогадів, з яких він міг дізнаватися факти та ідеї, які після пробудження здавалися йому новими і цінними. Вінстона раптово вразило те, що смерть його матері, майже тридцять років тому, була трагічною і сумною, але ж це вже було неможливим. Трагедія, як він розумів, була пережитком старих часів, часів, коли людям ще було доступне приватне життя, любов і дружба, коли члени сім'ї підтримували і захищали один одного, і їм не потрібна була для цього якась певна причина. Спогади про матір розривали його серце на шматки, тому що він розумів, що вона померла, люблячи його, а він тоді був занадто малий та егоїстичний, щоб любити її у відповідь. Вона пожертвувала собою (хоч він і не пам'ятав, як саме це сталося) заради ідеї вірності своїй сім'ї, яку ставила понад усе. Він розумів, що сьогодні такого вже не може відбутися. Сьогодні людьми керували тільки страх, ненависть і біль, їм вже були не знайомі ніякі благородні почуття, такі як гідність або щира печаль. Все це він, здавалося, бачив у великих очах своєї матері і сестри, які дивилися на нього крізь зелену воду, опускаючись все глибше і глибше та продовжуючи нескінченно тонути.