Вашингтон Ірвінг - Вибрані твори. Легенда про сонну балку. Ріп ван Вінкль. Легенда про «Троянду Альгамбри»

який оселився, або, як він сам визначив, «затримався» у Сонній лощині з метою навчання місцевих дітлахів. Він походив із Коннектикуту – штату, який, забезпечуючи всю федерацію піонерами не тільки у звичному значенні цього слова, а й тими, що здатні виорати мозок, щорічно посилає за свої межі легіони колоністів і сільських вчителів, що викорчовують прикордонні ліси. Прізвище Крейн [5] Крейн (Crane) – журавель (англ.) досить добре пасувало його зовнішності. Це був високий, вкрай худий, вузькогрудий і вузькоплечий хлопець з величезними руками і такими самими ногами: кисті рук вилазили в нього з рукавів на цілу милю, ступні легко могли б зійти за лопати, та й уся його постать була на рідкість незграбною. У нього була крихітна, сплюснута на маківці голівка, величезні вуха, великі зелені, немов скляні, очі, довгий як у кулика ніс – геть тобі флюгер в образі півника, що красується на спиці і вказує напрямок вітру. Коли вітряної днини в одежі, що роздувається, як вітрило, він великими кроками спускався схилом пагорбу, його можна було сплутати з демоном голоду або опудалом, яке втекло з кукурудзяного поля і сходило на землю.

Його школа була низьким будинком з колод і складалася з єдиної великої світлиці; вікна її були або засклені, або заклеєні аркушами старих зошитів. Тоді, коли не було занять, школа охоронялася за допомогою прикрученого до дверної ручки вербового прута і кілків, що підпирали віконниці, тож злодія, який міг легко проникнути всередину, на виході чекали деякі перешкоди. Цілком можливо, що ідею цього хитромудрого пристосування підказав будівельникові школи Йосту ван Гуттену таємничиий пристрій для лову вугрів. Шкільний будинок був розташований в глухому, але мальовничому місці. Він примостився біля підніжжя порослого лісом пагорба; поблизу протікав струмок і росла страхітлива на вигляд береза. У спекотний літній день, коли, здається, засинає саме повітря, звідти доносився приглушений гул – учні Ікабода зубрили завдання, – це нагадувало дзижчання бджіл і переривалося час від часу владним окриком самого наставника (то був наказ або загроза), а при нагоді і моторошним свистом березових прутів, які підганяли якогось лобуряку, що забарився на посипаному трояндами шляху до знань. Слід зазначити, що наш педагог був людиною сумлінною і незмінно дотримувався дорогоцінного правила: «Хто шкодує різок, той псує дитину». Учні Ікабода Крейна, вже повірте мені, зіпсованими не були.

Проте я аж ніяк не вважаю, що він належав до кола тих жорстокосердих шкільних владик, які дістають задоволення в мордуванні своїх підданих; навпаки, він чинив правосуддя, вникаючи у суть, а не рубаючи з плеча; наприклад, він звільняв від покарання кволі дитячі зади і перекладав його на нижню частину тіл фізично дужих учнів. Він милував худого, нещасного хлопця, що тремтів за найменшого помаху лози, проте справедливість при цьому нітрохи не страждала: вона винагороджувалася подвійною порцією різок, які присуджувалися кремезному, впертому і докучливому шибенику, що під лозою хмурився, пнувся і ставав дедалі впертішим та похмурішим. Він називав це «виконати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного запевнення в тому, що «він пам'ятатиме і буде вдячний йому до кінця своїх днів».

Втім, після закінчення шкільних занять Ікабод ставав для старших хлопчаків другом і приятелем, ділив їхні забави та ігри, а в святкові дні проводжав додому малюків, особливо тих, кому випало щастя мати гарненьких сестер або матусь, які славилися своєю хазяйновитістю, і про яких було відомо, що полиці у них битком набиті усілякими ласощами. Йому і справді доводилося підтримувати добрі стосунки з учнями, адже дохід від школи був настільки незначний, що його ледь вистачило б на хліб насущний, а Ікабод мав чудовий апетит і, незважаючи на сухорлявість, вирізнявся не меншою, ніж анаконда, [6] Анаконда (рід удава) – назва найбільшої змії Південної Америки, здатної проковтнути величезну кількість їжі здатністю збільшуватися в об'ємі. Отже, задля того, щоб підтримати себе, він харчувався і жив, відповідно до місцевого звичаю, у тих фермерів, чиї діти у нього навчалися. Проживши в якомусь будинку тиждень, він переселявся потім в інший, тягаючи за собою все своє надбання, що вміщувалося у паперову хустку, і обходив таким чином всю околицю.

Однак щоб це не лягло непомірним податком на гаманець його господарів-селян, схильних вважати витрати на утримання школи непосильним тягарем, а вчителя – ледарем і трутнем, він вдавався до різних прийомів, які мали б продемонструвати, що він тією ж мірою корисний, як і приємний. Принагідно він допомагав фермерам у господарстві: ходив з ними на сінокіс, лагодив огорожі, водив на водопій коней, приганяв корів з пасовища і пиляв дрова для зимового вогнища. Він забував у цій роботі про непогрішний авторитет і про абсолютну владу, яку мав у своїй маленькій державі – у себе в школі, і був уособленням люб'язності і чемності. Коли він пестив дітлахів, особливо молодших, він здобував прихильність в серцях матерів і, подібно до лютого лева, що у давні часи колисав ягня, годинами сидів з якимось малюком на коліні, розмірено гойдаючи ногою ще і колиску.

За всіх своїх інших обов'язків він був також регентом і клав у кишеню чимало блискучих срібних шилінгів, навчаючи місцеву молодь співу псалмів. Сповнений гордості і пихи, у недільні дні він займав своє місце на хорах церкви, попереду групи добірних співаків; стоячи тут, він вважав в глибині душі, що пальма першості, безперечно, належить йому, а не священику. Його громовий голос заглушав голоси всіх, хто молився, і досі в цій церкві можна почути якісь дивні рулади і завивання. Та хіба лише в церкві! Їх можна почути навіть за півмилі звідси, по той бік ставка з млином; стверджують, ніби вони є прямими нащадками тих самих рулад і тих завивань, які колись видавав Ікабод. Так, за допомогою маленьких хитрощів і вивертів, або, як то кажуть, «всіма правдами і неправдами», наш вельмишановний педагог заробляв, слід сказати, непогано; тож усім, хто не має ані найменшого уявлення про зусилля, яких потребує інтелектуальна праця, здавалося, що доля послала йому надзвичайно легке й безтурботне життя.

Сільський вчитель – зазвичай особа, яка має певну шану і вагу серед жіночої половини села; на нього дивляться, відверто сказати, як на білоручку, як на людину якоюсь мірою близьку до панів, незрівнянно більш освічену і тонку в поводженні, ніж неотесані сільські хлопці, як на людину, яка поступається вченістю хіба що священику. Відтак його прихід до будинку здатен здійняти сполох за чайним столом у фермера – доводилося ставити на стіл понадштатну страву у вигляді тістечка, ласощів або при нагоді навіть срібний парадний чайник. Саме з цієї причини нашому вченому чоловікові надзвичайно таланило також на усмішки місцевих дівчат. А яка картина відкрилася б для нашого ока, якби нам вдалося побачити його у перервах між недільними службами, коли він виблискував розумом у дівочому товаристві на церковному подвір'ї! Він зривав для дівчат грона дикого винограду, що обвивав стовбури навколишніх дерев, читав усі без винятку могильні епітафії, коли прогулювався, оточений їхньою зграйкою, уздовж берега впритул до кладовища млинового ставка, в той час як боязкі сільські телепні ніяково плелися позаду та ладні були луснути з досади і заздрили його спритності й розкутості.

Читать дальше