Едгар По - Жага до життя: Золотий жук, Останній листок, Дари волхвів, Зоряний хлопчик, Чарівна крамниця

За цей день відстань між ним і кораблем зменшилася приблизно на три милі. Наступного дня – на дві, бо він уже міг тільки повзти, подібно до того, як повз Білл. В кінці п'ятого дня корабель знаходився ще за сім миль від нього, а він не в змозі був робити більше однієї милі на день. Але індіанське літо все ще трималося, і він продовжував повзти, часом перекочуючись з боку на бік. Весь час за собою він чув кашель і сопіння хворого вовка. Коліна людини перетворилися – так само, як і його ноги, на сире м'ясо – і хоча він загортав їх шматками сорочки, відірваними від її спини, вони залишали за собою на моху і на каменях червоний слід. Раз, обернувшись, він побачив, що вовк жадібно лиже цей кров'яний слід, і він раптом зрозумів, що чекає його, якщо… якщо він не зловить цього звіра! І тоді розігралася одна з найстрашніших трагедій: хвора повзе людина, хворий накульгує вовк – дві живі істоти тягнуться, вмираючі, через пустелю, полюючи один на одного.

Якби вовк був здоровий – мабуть, було б легше. Але думка про те, що він стане за їжу для цієї огидної напівмертвої істоти, була йому противна. Він став розбірливий. Він знову почав галюцинувати, і проблиски свідомості ставали все рідшими і коротшими.

Одного разу він прокинувся від сопіння біля самого його вуха. Вовк ніяково відскочив, втрачаючи рівновагу і падаючи від слабкості. Це було безглуздо, майже смішно, але аж ніяк його не бавило. Втім, він не боявся. Йому було вже не до цього. Але думка його залишалася ясною, і, лежачи, він обмірковував становище. Корабель був не більше як за чотири милі від нього. Він бачив його виразно, протерши очі для того, щоб змахнути туман на них. Він бачив також вітрило невеликого човна, що прорізував воду блискучого моря. Але йому вже не проповзти цих чотирьох миль! Усвідомлення цього давало йому свого роду спокій. Він знав, що не може проповзти навіть і однієї милі. І все ж він пристрасно хотів жити. Було б безглуздо померти після всього того, через що він пройшов! Він не міг примиритися з такою долею. Вмираючи, він відмовлявся померти. То було явне безумство: перебуваючи в пазурах смерті, він кидав їй виклик і вступав з нею в рішучу сутичку!

Він закрив очі і став ретельно збиратися з силами, намагаючись не віддаватися смертельній слабкості, яка поступово охоплювала – подібно наростаючому припливу – всю його істоту. Ця смертельна втома була справді схожа на морський приплив. Вона рухалася, наближалася і поступово затоплювала свідомість. Іноді він відчував себе майже затопленим нею, і йому вдавалося осилювати безпам'ятство тільки моментами. В результаті якогось дивного душевного процесу воля його напружувалася і він міг чинити опір забуттю, яке наздоганяє його.

Терпіння вовка вражало. Але не менш вражаючим було терпіння людини. Протягом половини дня він лежав без руху, борючись із забуттям. Часом томління наростало в ньому, і він знову починав галюцинувати. Але весь час – і наяву і в напівзабутті – він прислухався до хрипкого дихання поблизу себе.

Раптом він перестав його чути. Він повільно прокинувся від сну і відчув, що чийсь язик лиже його руку. Він чекав. Зуби, схопили його тіло, повільно стискалися; тиск їх поступово збільшувався. Вовк напружував останні сили, щоб встромити зуби у здобич, яку він так давно чекав. Але людина теж довго чекала, і укушена рука схопила вовка за щелепу. Повільно – вовк ледь-ледь боровся, а рука слабо його тримала – інша рука теж потягнулася, щоб схопити звіра. За кілька хвилин людина всією своєю вагою перекинулася на звіра. Руки були занадто слабкі, щоб задушити вовка, але він притиснувся обличчям до пухнастого горла, і рот його був повний вовни. За півгодини людина відчула в своєму горлі якийсь теплий струмінь. Це не було приємно… немов розтоплений свинець вливався йому до шлунка. Він ковтав, напружуючи всю свою волю. Потім він перекинувся на спину і заснув.

На борту китобійного судна «Бедфорд» перебувала наукова експедиція. З палуби хтось помітив на березі дивну істоту. Вона рухалася по піску до води. Визначити, що це за істота, члени експедиції не могли і, будучи допитливими, сіли в човен і вирушили до берега. Там вони побачили якусь істоту – щоправда, ще живу, але яку ледь можна було назвати людиною. Сліпе і без свідомості – вона звивалася на землі наче величезний черв'як. Більшість його рухів були безрезультатні, але вона все ж виявляла велику завзятість. Звиваючись і перекочуючись, істота посувалася вперед зі швидкістю приблизно декількох десятків футів на годину.

Три тижні потому чоловік лежав на ліжку китобійного судна «Бедфорд» і зі сльозьми, які струміли змарнілим обличчям, розповідав, хто він і що пережив. Він говорив незв'язно про свою матір, про сонячну місцевість в Південній Каліфорнії, про будинок серед апельсинових гаїв і квітів.

За кілька днів він сидів за столом з вченими і офіцерами корабля. Він насолоджувався видом великої кількості поданих страв, ревниво стежачи за тим, як зникала їжа. Кожен шматок, що з'їдається, він проводжав поглядом, повним глибокого жалю. Його переслідував страх, що запаси провізії вичерпаються. Він був при здоровому глузді, але під час їжі ненавидів цих людей і постійно розпитував кухаря, юнгу, капітана про запаси провізії. Вони його заспокоювали незліченну кількість разів. Але він не вірив і підглядав у комору, щоб упевнитися на власні очі.

Помітили, що людина ця повніє. Він ставав товщім щодня. Вчені качали головами і будували теорії. Вони обмежили його порції за столом, але, незважаючи на це, він все одно товстішав – немов розпухав під своїм одягом.

Матроси сміялися. Вони знали, в чому тут справа. І коли вчені стали за ним стежити, вони теж дізналися. Вони побачили, як він крадеться після сніданку і, подібно жебраку, з простягнутою рукою, просить матроса. Матрос сміється і дає йому шматок морського сухаря. Той жадібно його хапає, милується ним, як скупець золотом, і ховає за пазуху. Те ж він робив і з подачками інших матросів.

Вчені не показали виду. Вони залишили його в спокої, але непомітно оглянули його ліжко. Воно була кругом обкладене сухарями, і в матраці виявилися сухарі, кожен куточок і щілина були забиті крихтами. І однак він був при здоровому глузді. Він тільки вживав заходів проти можливого голодування. Він повинен одужати від цієї нав'язливої ідеї, говорили вчені. І справді, він одужав, раніше навіть, ніж якір «Бедфорда» загримів у бухті Сан-Франциско.

Багато літ тому я мав за близького приятеля такого м-ра Вільяма Леґрана. Він був з старої гугенотської фамілії і колись був багатий, але низка нещасть його розорила. Щоб уникнути зневаги, неминучої після краху, він покинув Нью-Орлеан – місто своїх предків – і оселився на Сюллівановім острові в Південній Кароліні.