Франсуа-Мари Аруэ Вольтер - Кандід: Філософські повісті (збірник)

До українського читача філософські повісті Вольтера повертаються у свій своєрідний літературний ювілей: понад вісімдесят років тому, 1927 року, у київському видавництві «Слово» з'явився перший переклад вольтерівського «Кандіда», здійснений Валеріаном Підмогильним. Перекладові передувала об'ємна стаття літературознавця С. Родзевича «Вольтер» із розділами «Доба», «Життя», «Філософські мотиви в творчості Вольтера».

Уже невдовзі, через п'ять років, у видавництві «Література і мистецтво» (Х.-К.) у перекладі Л. Івченкової друкуються «Вибрані твори» Вольтера, знову ж таки з великою передмовою С. Родзевича «Вольтер та його філософічно-сатиричні повісті». Видання 1932 року містило шість філософських повістей письменника («Задіґ», «Простак», «Вавилонська царівна», «Білий бик», «Жанно й Колен», «Історія про доброго брагмана») і презентувало понад двадцятилітній творчий шлях письменника. Обидві передмови С. Родзевича і на нинішній день залишаються глибокими україномовними дослідженнями творчості великого французького просвітника. [1] Родзевич С. Вольтер / Вольтер. Кандід, або Оптимізм (Пер. B. Підмогильний). – К.: Слово, 1927. – С. V–XXXV; Родзевич С. Вольтер та його філософічно-сатиричні повісті / Вольтер. Вибрані твори (Пер. Л. Івченкової). – X.; К.: Література і мистецтво, 1932. – C. 3-32.

Останній названий твір уже з'являвся 1926 року на сторінках львівського журналу «Світ» (ч. 23–24) у перекладі Івана Ставничого і був першою українською інтерпретацією однієї з найкоротших вольтерівських повістей.

Наступне видання творів Вольтера датується 1955 роком, коли у київському видавництві друкувався переклад двох філософських повістей – «Кандід» (переклад Валеріана Підмогильного 1927 року за редакцією Миколи Терещенка) та «Вавилонська царівна». Це видання містило також післямову про Вольтера авторства Є. Кніпович та Б. Песіса.

Переклад «Орлеанської діви» M Рильського, що з'явився 1956 року в Державному видавництві художньої літератури, був дещо виправленим і уточненим перекладом 1937 року, про що сам перекладач у нотатці «Від перекладача» писав: «Поема Вольтера дається в українському перекладі, де в чім виправленому проти першого видання 1937 року». Слід нагадати і той факт, що цей переклад згодом друкувався двічі – 1962 року як окремий, восьмий том видання творів M Рильського у десяти томах, та у дев'ятому томі зібрання творів M Рильського у двадцяти томах (К., 1985), що з'явилося у видавництві «Наукова думка».

Як зазначалося у Примітках до т 9 видання, «нотатка "Від перекладача" переросла у вступну статтю, в якій подається описова характеристика життя і творчості Вольтера та його поеми "Орлеанська діва"». Крім того, перше українське видання поеми мало ще й передмову авторитетного літературознавця С. Мокульського «Вольтер і "Орлеанська діва"».

З пізніших публікацій окремих зразків авторства видатного французького просвітника згадаймо перший український переклад філософської повісті «Мікромегас», надрукований з нагоди 200-ї річниці з дня смерті письменника разом з його окремими епіграмами у № 1 «Всесвіту» за 1978 рік, та невелику енциклопедичну статтю літературознавців В. Матвишина й О. Міхшьова, вміщену в т. 1. «Української літературної енциклопедії» (К., 1988, С. 353–354), в якій також згадувалися переклади окремих епіграм і віршів Вольтера, зроблені у свій час П. Грабовським та Христею Алчевською.

Відомий літературознавець Микола Стороженко у розділі про французьку літературу XVIII ст. свого «Нарису історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку» дав Вольтерові таку характеристику «…проводир суспільної думки у Франції, чоловік універсального генія, наділений надзвичайною здібністю відкликатися на пекучі питання наукові, літературні і суспільні, надавати своїм ідеям усі можливі літературні форми». [2] Стороженко M. Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку / Пер. з рос. С. Петлюра і H. Романович – Львів, 1905 – С. 275

Французькі літературознавчі джерела донесли до нас один із портретів Вольтера, створений перед 1735 роком.

«Месьє де Вольтер ростом нижче середнього, худорлявий, характеру зухвалого, дратівливого, обличчя в нього виснажене, виглядає дотепним, їдким, має іскристі й хитруваті очі. Вогонь, який знаходимо у його творах, сповнює усі його вчинки. Він жвавий аж до шаленства; ця жвавість постійно присутня, вона іскриться і вас засліплює. Людина такої будови і такого характеру неодмінно хвороблива; це своєрідне лезо, яке поволі нищить піхви. Веселий завдяки своїй фізичній будові, з політичних міркувань серйозний, відкритий без певної відвертості, політик, позбавлений розуміння політичних тонкощів, товариський, але без приятелів, він знає світ і забуває цей світ. Вранці він Арістіп; увечері – Діоген; він любить велич і водночас зневажає великих світу цього; він з ними ввічливий, з рівними собі поводить себе неприродно. Він розпочинає ввічливо, продовжує холоднувато, а закінчує із почуттям відрази. Королівський двір він любить – і там нудьгує. Він чутливий, однак ні до кого не прив’язується; він любострасний, проте не знає пристрастного почуття, він не шукає якоїсь прив’язаності і до всього прив’язується своїм непостійним характером. Він може розмислювати над чимось, не висуваючи якихось принципів; його судження мають свої крайні вияви так само, як шаленство в інших людей. Він людина здорового глузду, упереджених почуттів, він над усім роздумує і з усього кепкує. Він холоднокровний вільнодумець, вміє вдаватися в моралізування, нехтуючи звичаями. Він надмірно гордий, досить-таки небезкорисливий, менше працює для слави, а більше для зиску – він голодний і спраглий грошей. І врешті, він поспішає працювати, поспішаючи жити. Він був створений для того, щоб насолоджуватися життям, і хоче усе зібрати. Ось така це людина».

Цей портрет Вольтера, який перед 1735 роком намалював маркіз Шаро, дістав підтвердження у своїй автентичності 1749 року з уст певного Рейналя; такої ж думки був і Фредерік І, обмежившись 1756 року лише тим, що підтвердив його достовірність, додавши, щоправда, декілька негативних рис. Деякі інші тогочасні свідчення підтверджують ті самі риси. Вольтерові дорікали в його «скупості», тобто в жадібності.

Певний Лоншам, який найнявся на службу до Вольтера в Сіреї, з подивом спостерігав, як той швидко переходив від крайнього роздратування до лагідності. Він був свідком його неймовірного болю, викликаного несподіваною кончиною пані дю Шатле: «Ночами він прокидався сповнений неймовірного хвилювання; через загострені почуття йому здавалося, що він бачить цю даму, він кликав її, важко пересувався з однієї спальні до другої так, ніби її шукав».