Льюїс Керролл - Аліса в Задзеркаллі

– Ну, годі вже виправдовуватися, слухай-но далі! Друге: коли я налила Сніжинці молока, ти за хвоста відтягнула її від миски. Кажеш, пити захотілося? А їй, гадаєш, не хотілося?.. І третє: досить мені було відвернутись, як ти розсотала все прядиво. Аж три провини, Кицюню-любуню, і тебе ще не покарано за жодну: усі твої покарання, ти знаєш, я відкладаю на середу…

«А що, коли б і мої покарання складати отак докупи? – мовила Аліса вже радше до себе. – Що б то на мене чекало у день розплати Гадаю, тюрма, не інакше! Або стривай… може, за кожну провину мене б лишали без обіду, – тоді в гіркий день розплати я мала б не пообідати разів із п'ятдесят!.. Ну, я б не надто злякалася! Куди легше стільки не з'їсти, аніж з'їсти!»

– Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, – м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: «Люлілюлі, кохані! До літа, до літа…»

– А як літо приходить і вони, Кицюню, прокидаються, то вбираються в зелені шати і пританцьовують з кожним вітерцем… Ох, як це гарно! – вигукнула Аліса, заплескала в долоні і знову впустила клубок.

– Як би мені хотілося, щоб так і було! Бо гаї, я певна, восени засинають – вони такі сонні у зжовклому листі…

– Слухай, Кицюню, а в шахи ти граєш? Не смійся, золотко, – я цілком серйозно. Бо коли ми сьогодні грали, ти так дивилася, мовби все розуміла… А коли я сказала «Шах!», ти аж замуркотіла! Ох, Кицюню, який то був гарний шах! І я б таки виграла, якби вражий кінь не ввігнався між моїх фігур! Кицюню, люба, нумо гратися, ніби ти…

Тут я хотів би тобі оповісти бодай дещо з того, що звичайно починалося улюбленим Алісиним «Нумо гратися…»

Не далі, як учора вони з сестрою добряче посперечалися. А все почалося із «нумо гратися в королів та королев». Сестра, яка у всьому любила точність, доводила, що це неможливо, бо Їхніх Величностей лише двоє, тож Аліса, врешті, мусила поступитися. «Гаразд, – сказала вона, – тоді ти будеш кимось одним, а я – всіма іншими».

А раз вона мало не на смерть налякала свою стару нянечку, зненацька крикнувши їй у саме вухо: «Нумо гратися, нянечко, в гієну і кістку. Я – голодна гієна, ти – кістка!»

Але ми відбігли від Алісиної розмови з кошеням. Отже, Аліса сказала:

– Нумо гратися, Кицюню, в Чорну Королеву. Знаєш, що я думаю? Якби тобі отак сісти та згорнути на грудях передні лапки, ти була б викапана Чорна Королева! От спробуй, золотко!

Аліса взяла із шахового столика Чорну Королеву і поставила її перед кошеням: мовляв, дивись і наслідуй!

Проте нічого з того не вийшло, і насамперед тому, що, коли вірити Алісі, кошеня нізащо не хотіло як слід згорнути лапки! Тож за покару Аліса виставила його на камін перед Дзеркалом – хай бачить, яке воно вреднюче.

– Якщо ти зараз же не схаменешся, – додала вона, – я спроваджу тебе он туди, за Дзеркало. Ну, що ти на це скажеш?

– От якби ти менше говорила, а більше слухала, я б розповіла тобі дещо про Задзеркальний дім. По-перше, як бачиш, там є світлиця – точнісінько, як наша, тільки все там навпаки. І все добре видно, коли стати на крісло, – усе, окрім каміна. Ох, і кортить же кинути на нього оком! Цікаво, чи горить у них взимку вогонь? Бо це завжди таємниця, – хіба як закуриться наш камін – тоді й там з'явиться димок. Правда, дим вони можуть пускати задля омани – щоб ми подумали, ніби й у них горить вогонь… І книжки в них подібні до наших, тільки слова не так написані. Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені – свою.

– Ну то що, Кицюню, хочеш пожити в Задзеркальнім домі? Цікаво, чи давали б тобі там молока? Хоча, може, задзеркальне молоко й не питне… Отак-то, Кицюню… А далі йде задзеркальний коридор. Якщо двері нашої вітальні. розчахнути навстіж, очам відкривається краєчок коридору в тім домі – поки його видно, він точнісінько, як наш, але, хтозна – може, там, де його не видно, він геть інший?.. Ох, Кицюню-любуню… От якби нам з тобою пробратися в Задзеркалля! О, скільки там, мабуть, чудес!

– Нумо гратися, Кицюню, ніби ми вже там: ніби дзеркало розтало і крізь нього можна пройти, мов крізь туман… О, диви, диви, воно вже, мов туман! Пройти крізь нього тепер – невелика штука…

Кінець цієї тиради Аліса виголосила вже стоячи на каміні, хоча й сама не пояснила б, як там опинилася. А дзеркало й справді стало повільно танути, як лискучо-срібляста мла.

Мить – і Аліса пройшла крізь нього й легко зіскочила в Задзеркалля. Найперше вона глянула, чи горить у каміні вогонь, і радісно пересвідчилася, що таки горить, – так само яскраво та весело, як і той, що лишився вдома.

– О, буде мені тепло, як вдома, – подумала Аліса. – Ба навіть тепліше! Бо ніхто мене тут не гнатиме від вогню. От буде смішно: бачити мене тут – бачитимуть, а дістати не зможуть!

Вона почала роззиратись і не без подиву зауважила: все, що видніло з їхньої вітальні, було звичайним і нецікавим, зате решта все – якраз навпаки… Картини на стіні біля каміна здавалися живими, а знайомий годинник на полиці каміна (у Дзеркалі було видно тільки його затилля) мав обличчя якогось карлуватого дідка, що, знай собі, до неї посміхався.

– У нашій вітальні більше порядку, – відзначила подумки Аліса, примітивши у попелі під каміном кілька шахових фігур. Враз вона здивовано зойкнула і присіла навпочіпки: шахові фігури рухались – гуляли! парами!

– Он Чорний Король з Королевою, – промовила Аліса (пошепки, щоб їх не сполохати). – А он Білий Король з Королевою, верхи на лопатці… А он прогулюються попідручки дві Тури… Здається, вони мене не чують…

Аліса нагнулася ще нижче.

– І, напевно, не бачать… Дивно, але мені чомусь здається, ніби я – невидимка…

Тут, на шаховому столику, в неї за плечима щось вискнуло. Аліса рвучко озирнулася й побачила, що то перекинувся Білий Пішак і хвицяє ногами. Вона з цікавістю ждала, що буде далі.

– Ой! Моє малятко! – зойкнула Біла Королева і так несамовито зірвалася з місця, що звалила в попіл Білого Короля. – Моя Лілейка! Моя вінценосна киця! – і вона подерлася догори по ґратках.

– Вінценосна пиця! – скривився Король, тручи забитого при падінні носа. Йому не гріх було й побурчати, бо він із голови до п'ят викачався в попелі.

Аліса дуже хотіла чимось прислужитися, а що бідна Лілейка аж заходилася вереском, то Аліса підхопила Королеву й поставила її на столик поруч із галасливою донею.

Королева хапнула повітря й ошелешено сіла: від стрімкої подорожі їй так забило дух, що хвилину-другу вона тільки мовчки тулила до себе крихітну Лілейку.

Трохи віддихавшись, вона гукнула до Білого Короля, що понуро сидів у попелі.

– Стережи…ся вулкану!

– Якого вулкану? – перепитав Король і тривожно зазирнув у камін, певно, гадаючи, ніби там – найпідхожіше для вулкану місце.