Льюїс Керролл - Аліса в Задзеркаллі

– Того, що мене у повітря… висадив, – проказала Королева, ледь переводячи дух. – Вибирайся нагору звичним… шляхом… щоб і тебе не… висадило!

Аліса довго дивилася, як важко – з поперечини на поперечину – Король пнеться каміновими ґратками, і нарешті сказала:

– Ну, так ви й за день до столика не доберетесь. Може, краще я все ж допоможу?..

Але відповіді не було: Король, очевидно, Адіси просто не чув і не бачив.

Аліса взяла його якомога обережніше і піднесла в повітря вже не так рвучко, як Королеву, – щоб, бува, і йому не перехопило дух. Та перш ніж поставити Короля на столик, вона надумала трішки обчистити його від попелу.

Опісля вона розказувала, що зроду не бачила такої гримаси, як у Короля, коли той скумекав, що його несуть і чистять невидимі руки. Він так отетерів, що не міг навіть закричати, тільки очі йому дедалі витріщалися, а рот дедалі роззявлявся. Алісу почало тіпати зі сміху, рука її затремтіла, і вона ледь не впустила Короля додолу.

– Будь-ласка, не корчте таких гримас, – попрохала Аліса, зовсім забувши, що її не чують. – Ви мене смішите, і я вас ледве втримую! І не роззявляйте рота аж так, бо наковтаєтесь попелу!.. Ну ось, тепер ви, здається, досить чепурненький! – сказала вона і, пригладивши Королю волосся, поставила його побіч Королеви.

Король одразу ж беркицьнув голічерева і лежав як неживий, – аж Аліса стривожилася й пішла шукати води, щоб його покропити. Вона обійшла всю світлицю, але нагледіла хіба що пляшечку чорнила, а коли вернулася з нею до столу, з'ясувалося, що Король уже оклигав і злякано перешіптується з Королевою – так тихо, що Аліса заледве могла щось розчути.

– Повір, голубонько, – бідкався Король, – я похолов аж до кінчиків вусів!

– Але ж ти не маєш вусів, – здивувалася Королева.

– Жахлива мить! – правив своєї Король. – Повік її не забуду!

– Забудеш, – заперечила Королева, – хіба що запишеш.

Аліса з цікавістю дивилася, як Король добув із кишені величезного записника і взявся щось там мережити.

Раптом їй сяйнула одна думка: вона вхопилася за кінчик олівця, що сягав Королю аж за плече, і почала писати замість нього!

Бідолаха Король і геть спантеличився: спершу він мовчки борюкався з олівцем, проте пересилити Алісу було годі.

– Серденько, чуєш, – прохрипів Король. – Я мушу завести собі меншого олівця! З цим я не можу впоратись: він пише геть не те, що я хочу.

– І що ж він пише? – перепитала Королева, зазираючи до записника (де Аліса тим часом устигла вивести: «Білий Кінь з'їжджає вниз по кочерзі… І страшенно хилитається…»). – Ні, ти ж хотів записати зовсім не те!..

На столику лежала якась книжка, й Аліса стала її гортати, час від часу позираючи на Білого Короля (вона за нього й досі потерпала, тримаючи чорнило напохваті – на випадок, якби він знову зомлів). Вона погортала сторінки і спробувала щось прочитати.

– Тут усе казна по-якому! – сказала Аліса подумки.

А виглядало воно так:

Якийсь час вона сушила собі голову над цією дивовижею, аж врешті її осяяло:

– Це ж бо Задзеркальна Книжка! Досить піднести її до Дзеркала – і всі слова стануть на місця!

Тож ось якого вірша прочитала у книжці Аліса:

– Вірш начебто хвацький, – мовила Аліса, дочитавши останній рядок, – а все ж доволі мудрований! (Вона, бач, не зізнавалася навіть перед собою, що не втямила з нього ні слова.)

– Думки в голові аж рояться, а які саме – не доберу! Одне ясно: хтось когось тут уколошкав…

– Ой! – спохопилася вона раптом і скочила на ноги. – Треба поквапитись, бо ще доведеться вертати назад, так нічого й не побачивши! Для початку зазирнемо в сад!

Вона миттю вискочила з кімнати і збігла по сходах. «Якщо можна назвати бігом, – подумала Аліса, – мій новий спосіб швидкісного спуску». Вона лише пальцями торкалася поручнів, не торкаючись ногами сходів: так пропливла вона через передпокій і так випливла б за двері, якби вчасно не схопилася за одвірок. Від затяжної плавби в повітрі запаморочилася голова, й Аліса майже зраділа, знову ступивши на землю.

– З вершини он того пагорба, – сказала собі Аліса, – я зможу побачити увесь сад. А ось і стежка просто нагору… хоча ні, не зовсім просто (це після того, як стежка зробила не один крутий поворот)… а все ж, сподіваюся, вона мене туди виведе. Ого, як химерно крутить! Не стежка, а штопор! Отут, мабуть, вона повертає нагору… ба ні! Цей поворот веде простісінько до будинку!.. Ану, спробую інакше!

Вона спробувала, але отак блукаючи – вгору-вниз, вгору-вниз – щоразу виходила на будинок. Аж ось вона звернула крутіше, ніж звичайно, і мало не вдарила чолом об стіну.

– Нічого мене вмовляти, – озвалася Аліса до будинку, ніби той із нею сперечався. – Мені ще не час повертатися. Поки що. Це ж довелося б знову проходити крізь Дзеркало назад… до старої вітальні, і… прощавайте всі мої пригоди!

Отож вона рішуче повернулася до будинку спиною та й пустилася стежкою знов, заповзявшись нікуди не звертати аж до самого пагорба.

Спочатку все йшло гаразд, і вона була вже подумала: «Ну, цим разом я свого таки доскочу…» Коли це раптом стежка різко крутонула, заходила ходором (саме так Аліса описувала це згодом), і… вона опинилася на самім порозі дому.