Емма Андієвська - Подорож

Була неділя, пригадав собі Д., побачивши, що в парк вийшло пів міста. На кожному дереві висіло по сонцю, кричали дикі качки і все дрібне птаство. Нагулювали псів. Щасливі батьки, в супроводі знайомих, родичів і дакелів, пхали дитячі візки, а над озером сиділа публіка, в кого не було грошей заплатити за човен, щоб поплавати по озеру, і голосно захоплювалась природою. Д. аж самому захотілося сказати: «Дерево, яке чудо природи!» або: «Світ прекрасний!»

На одній лавці, між двох бородатих бабусь, сиділа дівчина. Побачивши Д. з валізами, вона підхопилась, і квіточки на її сукні згасли.

– Ти від’їжджаєш? Такий ти! – і побігла геть, плачучи.

– Почекай, я тобі все поясню! – вигукнув Д., біжачи за нею.

Носії, підплигуючи й прокладаючи собі дорогу валізами, погнали слідом. Одного так вдарило валізою, що голова йому перекрутилася карком наперед. Від жаху, бачачи раптом власну спину, чоловік ревів, не наважуючися рушити з місця. Мимохідь носії зачепили дитячий візок. Від поштовху немовля вилетіло і, зачіпившись сорочкою за гілку, повисло над натовпом.

В загальній метушні Д. загубив дівчину з очей, але зупинятися після того, що накоїли носії, було запізно, і Д. біг, не дивлячись куди, аби лише вперед, геть від криків, від людей, від валіз, які так безглуздо зруйнували його життя.

В першому завулку, де не стало чути криків, Д. зупинився й перевів дух. Біля нього легко й весело, ніби попередній біг був розвагою, не вартою уваги, зупинились носії і поставили валізи.

– Відкрийте валізи, я хочу принаймні знати, що в них!

– Пане, – сказав один з носіїв, – ці валізи неможливо відкрити.

– То розбийте їх!

– їх не можна знищити.

– В такому разі забирайтеся до чорта!

– Пане, ми вам належимо.

Якби Д. мав хворе серце, воно розірвалося б від люті, але серце Д. працювало на кілька кінських сил; за хвилину воно розтасувало кров по належних місцях, і Д. почув лише голод.

– Чорт з вами, – сказав він, намацавши в кишені кілька дрібних монет, увесь свій капітал. – Нехай хтось з вас піде купить мені кілька булочок.

– Пане, ми не вміємо купувати.

– Якщо ви належите мені, то мусите, я голодний, швидко!

– Пане, ви можете нас убити, але ми не вміємо купувати, ми вміємо лише носити валізи.

Після цього Д. вже нічого не казав.

Завулок був такий вузький, аж давно, як він ще існував у такому великому місті. Будови стояли мертві, хоч угорі з одного будинка до другого висіла мокра білизна. Крім крапель, що інколи падали на брук, ніщо не нагадувало про людське існування. Д. сів на один з кам’яних порогів і заснув, притулившись до чиїхось две- рей, що за своїм виглядом ще ніколи не відчинялися.

Д. струсонуло, кинуло набік, вдарило по барабанних перетинках, і він прокинувся. Навколо, скільки сягало око, з старих, найновіших, малих і великих авт горлали шофери; деякі навіть познімали стерна і билися ними. Сам Д. сидів у авті, яким правив обтічної форми шофер. Позаду нього з ентузіазмом посміхалися носії.

– Що тут діється?

– Ці шофери нещасні, їм не пощастило посадити вас у свою машину.

– Я не маю грошей! – вигукнув Д. – Ви помиляєтесь, думаючи, що мої валізи чогось варті!

– Вам не подобається швидкість, – простогнав шофер і дав повний газ.

Авто завило і, оминаючи туші інших авт, на одному колесі повернуло за ріг.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.