Емма Андієвська - Подорож

Беручись за ручку своїх дверей, Д. захотів купити демона. Він побіг, боячись, що зачиняться крамниці, деякі й дійсно вже були зачинені, але ще встиг.

Продавщиця саме спускала на вітрину жалюзі, коли Д., задихавшись і вибачаючись за пізню годину, попросив продати демона.

Продавщиця взяла драбину, приставила її до полиць, полізла, зняла демона з верхньої полиці, обтрусила з нього пил, запакувала в лискучий папір, перев’язала шнурком, клацнула клявішами каси і, погасивши світло, перетворилась на драбину.

Д. дуже вдоволений вийшов з демоном під пахвою. Нарешті він мав власного демона, йому цього вже давно хотілося, аж дивно було, чого раніше він не купив, але тоді, певно, ще не прийшов на це час.

На вулицях продавали вечілні газети й запалювали ліхтарі. Під ліхтарями стояли поліцаї і їли тістечка.

Д. міцніше притиснув рук;ю пакунок, щоб відчути куплене. Оминути собор, кілька кроків – і дома, і, уявляючи собі обличчя жінки, дітей, що його чекали, він посміхнувся.

– Ти купив собі молодого демона!

Д. глянув у напрямку голосу. У ніші собору стояв святий з відбитою рукою і кивав Д. підійти ближче.

Д. було дуже незручно.

– Так, я маю власного демона…

– Знаєш, – продовжував святий, ніби не помічаючи, що Д. незручно, – у мене ревматизм – моя ніша трохи протікає, і після того, як мені відірвало руку при одному з повітряних нападів, я почуваю біль саме в тому відірваному шматку руки. Це сталося дуже давно, але я ніяк не відвикну. Правда, дивно?

– Це я намовив його гукнути тебе, – позіхнув над нішею півень і повернувся до Д.

– Він набрид мені своїми історіями про ревматизм у відбитій руці – я дуже підозріваю, що в нього нема ніякого ревматизму, що він це вигадав від нудьги, та й про відбиту руку мені щось не все ясно – я знаю його історії напам’ять, навіть з кінця до початку. Ревматизм його єдина тема, яку він розповідає на всі лади. Взимку це ще нічого, але влітку! Не бійся, – заспокоїв півень Д., помітивши, що той зиркає на святого, – він не може образитися, він святий. Мій фах пускати миляні баньки. Я люблю всю ніч видувати їх, і тепер навесні для цього саме найкраща пора, але потрібне зосереджен ня, а він мені заважає. Як я люблю миляні баньки! Між іншим, так як я, ніхто не вміє їх видувати. Не подумай, що я зарозумілий. Щиро кажу – ні. Зрештою вистачає подивитися на півня, що стоїть на другому боці собору і славиться пусканням баньок, щоб збагнути моє мистецтво. Він супроти мене ніщо, профан. Бо дійсно лише я досконалий у цьому.

І він для наочности видув гірлянди крокодилоподібних, мушльоподібних, круглих, видовжених, помаранчових, жовтих, червоних, чорних і сріблястих баньок.

– Ти маєш власного демона, – згадав півень – До побачення.

І він повернувся хвостом до Д.

– Д., – мовив святий, струшуючи з одягу миляні баньки, – ти маєш демона, отже ти тепер…

Він раптом забув, що хотів сказати, махнув рукою й замовк.

На розі проїхав трамвай. Д. ще трохи постояв і пішов, йому перехотілося йти додому.

Уперше за все життя Д. почув себе інакшим. Спинившись перед вітриною, він обережно помацав пакунок з демоном. Демон був м’який і приємний. «Ні, – подумав Д., – я ще не хочу, щоб він говорив», – і рішуче підійшов до будинку, де мешкав. На дверях йому кинулися в вічі металеві квіточки, набиті посередині колом, на які він раніше не звертав уваги.

Д. подзвонив, двері відчинилися, і він став підійматися східцями вгору, коли двері портьєрші розтулилися, і син її висунувся в щілину й меланхолійно зідхнув:

– О, ви маєте демона!

Д. зробив вигляд, що не почув, і прискорив кроки. Але тепер, як на команду, з усіх дверей висувалися сусіди, вигукуючи:

– Ви маєте демона!

– І що коштував демон?

– Він приручений чи ні?

Д. здавалося, що він роками підіймається по сходах. Ці хами, що це їх обходило! Хами не вгавали.

– Се-се-се! – прошипів Д., перекрививши обличчя й висунувши їм язика.

– Ага! – вирвалося з полегшенням у сусідів, і вони, заспокоєні й задоволені, позачиняли за собою двері.

На порозі Д. чекала жінка. Вона помогла йому зняти пальто, і він аж пошкодував, що не взув калош, так йому забажалося їх зняти.

У кімнаті діти гралися кішкою, що крутила хвостом і нявкала.

Д. поклав пакунок на стіл і сказав:

– Тепер ми маємо власного демона.

Діти від захоплення розірвали кішку надвоє і обидва шматки жбурнули під ліжко.

«Тепер я маю демона», думав Д. в ліжку, слухаючи, як сонно дихають діти й жінка, і не міг заснути. Зародки настрою, що з’явилися в нього по дорозі додому, розросталися в важку первісну радість. Радість ширила м’язи – Д. здавалося, що від неї аж тіло потріскує, як від електрики, – і починала крутитися голова.

Д. встав, накинув на себе халат, вийшов на балькон і, вдихнувши всім тілом повітря, сам того не усвідомлюючи, плеснув у долоні. Його ніби вставили в важке чорне хвилювання. Він стояв, як в трансі, і навіть не відчував, що кров бризкає з пучок, дивився, як перед ним починають світитися дахи світлом, яке він колись дуже давно десь бачив, хоч і не міг пригадати де. Біля його ніг бризки крови перетворювалися на струмки.

На столі лежав демон, акуратно запакований в лискучий папір і перев’язаний шнурком.

– Хвилиночку, пане, пане! – просто на Д. бігла огрядна людина. – Пане, я дарую вам ці валізи!

І перш ніж Д. встиг зрозуміти, що сталося, товстун вже зник в одній з найближчих вулиць. До ніг Д., невинно посміхаючись, носії поставили з десяток величезних валіз.

Д. глянув на валізи, на носіїв, підняв плечима повітря й намірився йти. Можливо, при інших обставинах він інакше поставився б до такого подарунку, але Д. поспішав на побачення. Він вирішив, що пора освідчитися дівчині і що він сьогодні це зробить, валізи були йому ні до чого.

Носії підхопили валізи й побігли за Д. Він зупинився.

– Мені не потрібні валізи!

Носії переглянулися, похитали головами й при першому ж кроці свого нового господаря послідували за ним. Д. не мав ні часу, ні охоти сперечатися з ними, мовляв, відчепляться, коли не звертати на них уваги, і, не оглядаючись, прямував далі.