Емма Андієвська - Роман про людське призначення

Тобто, так одразу ніби нічого й не сталося, лише в Дзиндри на спині з-під засмальцованого піджака спалахнули завбільшки з дві шафи неонові крила, подібні радше до пускових майданчиків, ніж до крил, а тіло професора Федоренка вкрилося рухомими майже прозорими налівциркулями, напівбабками й почало рости, дедалі випрозорюючися, і вже лише тоді Славко зауважив, що в наскрізь проглядній Федоренковій постаті м'ясо й кості розшаровуються не волокнинами, а циклопічними траншеями-стільниками, з гофрованих чарупок яких підводяться виморені голодом, покатовані й постріляй і впереміш з потрощеними кістяками, що хребець по хребцю виструнчуються із купи тліну вгору, на очах обростаючи ставною плоттю, і Славка б’є в груди непродихне прозріння: ці незчисленні постаті, котрі вилонюються перед ним з бляшаних траншей-чарупок – це ж український народ у минулому, теперішньому й майбутньому, а коли це так, то зараз поллються в небуття зорі й галактики з усіма світами й антисвітами, і справді вони вже ллються, лускаючися, й щезають у пітьмі одна за одною, унедійснюючи за собою куснями небо, і Федоренкова голова видовжується уздовж розколотої навпіл світобудови, а Славкові від цього заповняється серце таким присковим шпичасто-імлистим жахом, аж він от-от скидається на могутній радісний трепет, який опав був малого Славка, коли він невдовзі по тому, як не стало батька, чого мати так і не здолала пережити, уперше побачив ватру, біля якої хлопчаки співали не звичайнісіньких пластунських пісень, складених не надто вимогливими, натомість украй патріотичними віршарями й музикотворцями, а двигтющі гімни Всевишньому, на життєносних ядрах яких і тримається світобудова і які, власне, тоді й переінакшили Славкове єство, бо кусник тієї мелодії, може, й справді не призначеної для людського вуха, хоч він і виструмував із людської горлянки, завдяки вищому недоглядові чи особливій ласці Провидіння мікроскопічним волотком надлузнувшися з веселкового стрижня, вибухнув у Славкові, вперше відкривши в його ще дитячому мозку кінцесвітні видіння, хоча Славко про те й словом нікому не обмовився, і то не тому, що йому бракувало слів – не висловити, куди там висловити, а лише згрубша просигналізувати про ті клубчасті, відлиті з блискавки, а заразом і амебно-обрисні з’яви, що їх і значно пізніше не годен був охопити розум, – звісно бракувало б, якби Славкові раптом у хвилевому затемненні спало на думку розблягузкувати про ті видива звичайною мовою, хоча він знав: вистачає йому пальцем діткнутися своїх грудей, і та внутрішня сліпуча сила потужніше, ніж із пожежної кишки, вдарить із його нутра в нутро іншого, знехтувавши уповільненими способами людського порозуміння, а тому що кожного разу серед усесвітнього кінця, котрий переслідував Славка, кінця, що заразом містив у собі і початок нового існування, затуляючи собою незчисленні проміжні подоби, з яких час від часу виринали пробні то жирафо-мухи, то дерево-коти, то шкапи-вельосипеди, то дзвіниці-півні, що були нараз, – і автом Авгія Різниченка, який на Тарасове прохання возив Славка до лікаря в Ґарміші, і самим Авгієм Івановичем, і кущем жасміну з-під вікна пані Олі Суховій, котра вганяла Славка в довготривалі депресії зубчастими трелями її покищо не всесвітньо-визнаної кольоратури, – тому що кожного разу по руїнах зоряних систем розтікалося, завтовшки з кілька галактик або майже зі Славків старий тапчан, світлове поле, угледівши яке Славко завмирав, з острахом усвідомлюючи: це товсте світлове поле чимось подібне – хоча ця подібність не прив’язана ні до чого видимого, – до забур’янілого, колись пущеного під смітник, клаптика землі одразу ж за бльоком, де живе баба Денисенчиха, котра завжди частувала Славка його улюбленими пиріжками з капустою, – це світлове поле, яке так щільно висновується на спопелілих рештках неба, – це доля світу, а одночасно і його, Славкова, доля, як також і доля всього українського народу, а заразом і всього людства, і воно виструмовує перед Славковим зором тому, що він, Славко, мізерна, нікому не потрібна піщина, наділена вузенькою комірчиною мозку, що ніяк не збагне (так само, як Славко не міг збагнути, чому ним завжди не лише Тарас, а й кому лише не лінь, опікувалися), чому саме вона, а не хтось далеко вартісніший, має силу впливати на це поле, від чого залежатиме перебіг світових подій, але Славко, попри те, що всередині присковий товкачик підбиває його на дію, кожного разу не наважується цього вчинити, бо хто ж він такий, аби впливати на долю світу? – і від того, що він не наважується (Славко аж чує, яку ньому рвуться світлові нитки), із чорної діри вгорі витікає, виблискуючи щелепами, шолудива коняка з нескінченним тулубом, котра жере час і простір, а з ними і світлове, майже салатне поле, – так, як колись, – із вітамінного голоду не донюхавши: то не та трава, – шестеро Сидоренчишиних котів накинулися на кущ гортензій у вазончику, що його (Славко вже не пам'ятав, з якої саме нагоди) принесла в подарунок самотній на старість Сидоренчисі його мати, – і шолудива коняка, в якій виразно відлунює, – можливо, лише зблиском роздзяплених гострих зубів, – збірна подібність до Сидоренчишиної котячої зграї, котра вікувала в малому помешканні, ні разу (Сидоренчиха смертельно боялася бруду знадвору, гадаючи, що коли вона випустить на моріжок котів, вони одразу ж принесуть моровицю) не звідавши світу за порогом, на відміну від Колотниченкового пещеного котиська, котрого господар випасував тричі на день, щоб відпружитися від дедалі карколомніших, але натомість стовідсотково ефективних, як це він запевняв своїх друзів, теорій, як рятувати Україну, на яку всі державні нації дивляться, мов на шолудиву коняку, котра хоч і Дихає, тягнучи на собі старшобратні м’ясожерні зади, однак просто не існує, – обертається з високості до Славка і чи то з доганою, чи то з визнанням каже, розтягуючи склади, аж і вони стають завбільшки з її тулуб: «І в кого ти, Славку, такий удався?» – в наслідок чого одна по одній щезають галактики, і Славка опадає надривний розпач, як це на нього насувалося тоді, коли він мусів запихати голову в лікувальну трубу, за допомогою якої його відмагнетизовував, втоптуючи Славкову надто завихрену уяву в °кресленіші шабатурки, лікар у Ґарміші на зворушливо жертвенні, а Для Славка нестерпно прикрі, хоч він те витримував, – домагання Тараса, вигарьовані копійки якого поглинала гаспидна труба, оскільки Тарас поклав собі за найголовніший обов'язок у житті вилікувати Славка від видінь, що заважали ходити крізь мури, попри те, що Славко знав (а це знання відзначалося тією ж непохитністю, як і те, що Славко – Славко, а не скажімо, тітка Устина Прохорук, яка любила перекинутися зі Славком одним, другим словом на есхатологічні теми, вважаючи його за тямущого в цій галузі чоловіка, чи дід Паладій, що за звичкою під церквою чекав на Славка, котрий, – по черзі – залежно від настрою й погоди: в ясну ішов – до греко-католицької, в дощ – до православної, бо православна містилася неподалік від його помешкання, – співав в обох хорах, шкодуючи, що ще нема українсько-магометанської чи ще якихось релігій, – але дід Паладій завжди знав, куди Славко прийде, щоб погуторити про людське призначення, про яке дід Паладій мав зовсім точне уявлення, не раз дивуючи цим Славка, чи спитати про лікувальну трубу, яку Славко, як не траплялося поблизу Тараса, завжди згадував лихим словом, бож усе його єство пручалося, наперед знаючи: в його випадку жодна труба не допоможе), навіть сурма Страшного Суду не видмухає з нього найменшої кінцесвітньої з'яви, оскільки те, шо Славко бачить, незалежне від жодних труб на світі, воно існує – й кінець, тільки це бунтівне знання йому ні до чого, бо він однак не переконає Тараса, котрий робить усе своїм Богом, що з цими видіннями, він, Славко, й помре, та й зрештою, як тут переконати, коли перед Тарасовими засліпленими очима, сливе, довіку манячитиме клишавий Семен Бондаренко, який, попхавшися лікуватися від ревматизму, за допомогою чудодійної труби набрався такої моці (Тарас десь вичитав, що надмір невитраченої фізичної енергії в людині випалює найцупкіші кінцесвітні видива, а тут саме всі кумасі заходилися розблягузкувати про відмолодження Бондаренка), що на старощах кинув свою Бондаренчиху, яка не схотіла лізти в трубу за розпашілим старим, і одружився з молодою, ледачою розвідкою, і вона йому тепер на несхвальний подив Бондаренкових уже дещо підтоптаних синів, дочок і патлатих онуків, – єдино кому імпонував непутящий старий, – щороку народжувала тілистих близнюків, внаслідок чого колишні знайомі один по одному відцуралися помолоділого дідугана, з яким і розмовляти ставало дедалі важче вже хоча б тому, що в хаті, коли не прийди, панував вереск і скрізь висіли, скапуючи на шию, чи лежали купою або мокли в баняках, у яких згодом варили борщ, пелюшки, – та й Бондаренкові думки, замість колишніх вищих матерій, літали на рівні дитячих, нехай і яких рожевих, сідниць, свідчачи про його безповоротне падіння, бо де ж це бачене серед порядних людей, аби чоловік, замість готуватися до смерти, заходився залюднювати світ опецькуватими, ясноокими, в суцільних, ніби навмисне створених для поцілунків, ямочках (що сповнювали не одне материне серце прихованими заздрощами) галасливими нащадками, не журячися тим, хто їх доведе до розуму? – міркування, з огляду на які всі шановані доброчинці, а зокрема непитущий і некурящий Максиміліян Гощук (в якому марнувався, занехаяний атомним віком, дар професійного плакальника, гідного прикрасити своїм троїстим голосінням похорон самого царя царів, а не те що якогось там еміграційного сараку, адже Гощук умів з наймізернішого приводу, – бо що таке привід для справжнього мистця? – запустити такі треноси, аж за хвильку починали шморгати носами, згодом самі собі дивуючися, яким це робом клятий Гощук їх знову увігнав у сльозу, навіть ті, що не оминали нагоди, аби не покпити з непогамованого причитувальника), надхненно осуджуючи старого (а як же його не осуджувати, та й що діялося б на світі, якби всі такі неподобства не осуджувати!), особливо потерпали за скривджену Бондаренчиху, хоча вона сама, яка нібито мала найбільше право виливати жалі на сиву голову розгуляного чоловіка, з котрим прожила ціле життя, ніколи його не осуджувала, ба більше (заки пішла в мандри, одбігши даху над головою, сяких-таких статків, рідних і знайомих), всіляко піклувалася (мірою того, як це їй дозволяла молода, трохи ревнива, – щоправда, цю ревність спричинював не зовнішній вигляд, – який уже там зовнішній вигляд лишився в занедбаної Бондаренчихи, – а щось унутрішнє, чого й сама розвідка не розуміла, хоч то її постійно дратувало, – Бондаренчишина заступниця, котра ніяк не могла втямити, що стара хоче, плутаючися в її клопітному житті), піклувалася тими вічно сопливими, налитими рожевощоким здоров'ям близнюками, наче то були навіть не власні діти, а онуки, перед якими тануло бабине серце, не лишаючи й закамарка на докори (а втім, Бондаренчиха й не належала до тих, що докоряють) супроти колишнього вірного напарника життя, котрий, хоч і втішився попервах, мовляв, стара, дякувати Богові, не має до нього жодних претенсій, але одночасно (і то з часом дедалі настирливіше, чого, здавалося б, аж ніяк не мусіло б бути) чувся в її присутності не стільки винним, як покривдженим (бо хіба то, врешті-решт, не завинила сама Бондаренчиха, що він на схилі віку вподобав молодичку?), що стара так легко, а, головне, аж до безсердечности безсловесно (аби вона його кляла, йому одразу полегшало б), пережила його зраду, яка мусіла б її зломити.