Борис Грінченко - Сонячний промінь

Не змігши найти в йому задовольнення своїм аристократичним бажанням, бо він, одружившись, і не подумав кинути господарство та везти свою жінку на великопанські бали, як то їй бажалося, – вона вдовольняла себе хоч тим, що свої панські погляди, свій аристократичний світогляд прищеплювала дітям. Вона досягла, щоб сина віддано до однієї з найаристократичніших педагогічних інституцій у Петербурзі. З сина вийшов чудовий бюрократ, кар'єра його була забезпечена, бо й тепер він уже мав чималу офіціальну посаду. Мати пишалася їм. Вона й старшій дочці натовкла голову чудернацькими думками про вищість панської породи, про те, що вона, Катерина, призначена до блискучої долі і т. і. Вона робила з дочкою те, що роблено замолоду з нею самою, і мала великий вплив на дівчину, хоч Катерина, розумна і з самостійною натурою, не завсігди годилася з материними поглядами і не завсігди скорялася материним вимаганням. Метою материною було – виховати дочку в тому ж інституті, де вона й сама вчилася. Але інститут був у Москві, а вони жили серед українських степів, і батькові зовсім не хотілося запроторювати так далеко дочку. Що ні робила Марія Семенівна, але завсігди плохий пан Городинський цього разу був надзвичайно упертий. Марія Семенівна згоджувалась уже на який ближчий інститут, але пан Городинський безапеляційно сказав, що всі інститути нічого не варті і що він оддасть дочку до гімназії, як то всі роблять. Такою думкою про інститути він страшенно образив жінку, але не відмінив свого погляду: Катерина мусила вчитися в гімназії. А проте Марія Семенівна трохи розважилась: спершу довідалась, що у тій же гімназії вчиться й губернаторська дочка, а друге – вона примудрувалась так обставити Катеринине життя в місті, що дівчина, маючи панські нахильності, відразу опинилася в гімназії серед того невеликого гуртка, що його подруги дражнять аристократками, паніями і т. і. Тому впливові, що так боялась од гімназії Марія Семенівна, Катерина мало підпала і не «зіпсувалась» або «зіпсувалась» дуже мало.

Маркові пані Городинська не сподобалась. Завсігди мовчазна та трохи сувора, вона поводилася з ним якось особливо згорда, хоча завсігди дуже ввічливо. Через те Марко та вона мало коли що й говорили.

Не дуже розмовляв Марко і з Іваном Дмитровичем. Сей молодий адміністратор, сумуючи по своїй канцелярії, що панувала над людьми й природою, завсігди мав вигляд маленького Зевеса і ніколи не говорив, а звисока навчав, мов офіціальні накази видавав. Сей тон страшенно дратував Марка, а Івана Дмитровича так само дратував чогось Марко. Обопільна їх неприхильність виявилась і без розмов у холодному поводінні.

Більше зацікавлювала Марка Катерина. Врода її дуже дивувала його. Дедалі він приглядався до неї, то все більше мусив дивуватися надзвичайно артистично виробленим пружкам її обличчя. Починала вона зацікавлювати його і як натура. Вона розмовляла з ним мало, поводилась трохи згорда, хоча й не давала сього виразно навзнаки. Але в її очах світився розум, а стиск губів та крутий лоб показували енергію. З усієї сім'ї вона була хлопцеві найцікавішою, і Марко, дивлячись на неї, думав іноді: «Яка пишна врода! І жалко, що се – тільки панська цяцька!»

І Маркові справді чогось ставало шкода, що се так.

Життя Маркове склалося спокійно. Після вранішнього чаю він сідав учити свого учня – затурканого, запамороченого гнітючою системою класицизму хлопця. Маркові довелось багато попанькатись коло його, поки він хоч трохи його розбуркав і привчив розуміти те, що вчиш, а не вивчати слово до слова по книжці. У снідання, що припадало першої години, вчиття перепинялося на дві години, а тоді знов ще трохи вчилися – іноді до обід: так бажав батько. Обід, по-панському, бував не раніш п'ятої години або й пізніше, і після того Марко був уже цілком вільний. Той час він уживав на свою роботу та користувався з сільського повітря й природи.

Їхавши Марко на село, мав замір ближче придивитися до селянського життя, до народу. Йому доводилось і попереду бачити село, але більше нашвидкуруч, і він дуже зацікавився глянути на його уважніше. Тим-то, проживши з тиждень на новому місці, він надвечір у неділю пішов на слободу.

Пішов просто вулицею, цікаво роздивляючись на все. На погляд село було не дуже привітне, як мало не всі степові села. Правда, вальковані або муровані з каменю хати були здебільшого чималі, але й тільки ж того. Сірі або руді тини, кладені з каміння, часом на гнояці, що стирчала з-межи каменюк, були далеко сумніші й нечепурніші од веселих тинів, що до їх Марко звик у своему краї. Але найбільше його вражало те, що коло хат мало де й видко було яке дерево: біліли, а іноді й руділи хати, руділи тини, сіріла вкрита пилом вулиця – і ні гілочки зеленої, що закрасила б, звеселила б усе. Тілько далеко від хат, у кінці городів над річкою, видно було трохи якогось дерева – мов садовина та кілька верб.

Пройшовши Марко з гони, побачив, що назустріч йому йде юрма парубків. Парубки були в червоних кумачевих на випуск сорочках, попідперізувані цяцькованими поясами; деякі накинули на плечі чумарки, а деякі, поверх сорочок, одягли «жакетки», некшталтно пошиті на селі з черкасину або з якої іншої сільської тканини. Чоботи були на високих корках, з довгими халявами, у деяких повимережуваними густо мідяними «пістонами». На головах кашкети, збиті на потилицю. Деякі парубки були навіть погано повмивані після роботи в вугільній шахті (з неї вони поприходили вчора увечері додому), але видимо пишалися своею одежею. Парубки йшли швидко, махаючи руками. Один грав на гармонії, а всі співали, вигукуючи:

«Ось вона – сьогочасна народна поезія», – гірко подумав Марко і пішов далі. Під однією хатою сиділа купка не дівчат, а ще піддівків – років тринадцятьох або чотирнадцятьох, – і сі співали пісні, що навчились од своїх старших сестер. Марко всієї не чув, – розібрав тільки початок:

«Боже мій! – що ж це воно таке? Нехай би вже парубки, а то й дівчата не соромляться співати такої пісні!»

Він придивлявся до жіночої одежі – вона не була вкраїнська: мало не на всіх дівчатах поверх сорочок якійсь некшталтні, нечупарні «ситцеві кохти» висіли як мішки. Деякі були без кохтів, і на двох з їх Марко побачив не вкраїнську сорочку: повних рукавів нема, але коротенькі, косо позрізувані, і вся сорочка пошита кшталтом городянських чоловічих сорочок.

Трохи далі Марко вздрів під хатою трьох старих чоловіків та жінку, що сиділи на призьбі. Він підійшов до їх, поздоровкався.