Володимир Сидорчук - PRO БОУЛІНГ. Практичний посібник з боулінгу

У Франції, Англії і Іспанії також любили цю гру. Знайдені в Англії письмові згадки про боулінг відносяться до XII століття. Англійський боулінг, можливо, вніс певну ізюминку в саму суть гри, що потім відбилося на розвитку американського боулінгу.

У XV столітті в Європі «катання куль» стало настільки популярним, що британські королі Едуард II і Річард II були вимушені заборонити цю гру серед солдат, оскільки вони на неї тратили набагато більше часу, ніж на вправи в стрільбі, фехтуванні і верховій їзді. І тільки потім, в колоніальні часи, ця гра була завезена в Америку.

Поступово гра в кеглі (боулінг) придбавала популярність. Перші загальнодоступні боулінг-центри (алеї боулінгу) відкрилися в Лондоні у XV столітті. Сам термін «алея» означав закритий корт для боулінгу. Пізніше боулінг-центри стали розташовуватися поруч з суспільними місцями і місцями відпочинку (тавернами і готелями), оскільки там було більше бажаючих пограти.

Постаті, як зіграли значну роль в історії Англії, віддали належне модному захопленню. Одним з них був сер Френсіс Дрейк, знаменитий англійський адмірал і мореплавець, обітнувший земну кулю, котрий жив в 1540—1596 роках. Він, частково прославився тим, що відмовився припиняти гру, коли йому доклали, що наближається невловима іспанська армія. Середньовічні хроніки свідчать: «В той час як Дрейк та інші офіцери англійського флоту захопливо грали в кеглі в безсмертному матчі на Плимут-Хоу, а відбувалось це пополудню 19 липня 1588 року, невелике військове судно ввійшло в гавань. Його командир доклав, що в ранком у берегів Корнуолла була замічена іспанська армада, але Дрейк настояв на продовженні матчу, заявив, що часу ще багато для того, щоб виграти гру і розбити іспанців».

Неодноразово робилися спроби заборонити цю гру. У XVІІІ столітті один суддя намагався закрити всі місця в Лондоні і його околицях, де грали в Скітлз, Голландські кеглі і інші різновиди боулінгу. Тому в багатьох місцях стали грати в гру під назвою «Надути Правосуддя», в якій замість 9 кегель були вириті 9 ямок. Природно, судді і в голову не прийшло заборонити цю гру попри те, що вона сильно нагадувала боулінг. Гра відрізнялася тільки тим, що гравцям тепер треба було попасти в отвори кулею.

У Нідерландах також грали в кеглі, і саме звідти у XVII столітті гра потрапила в Америку, всупереч поширеній думці про американське походження цієї древньої гри. Тоді в Америці її називали «Голландські кеглі» (Dutch pins). На території сучасного Нью-Йорку досі існує квартал «Боулінг Грін» (Bowling Green – лужок для гри в кулі), де жили голландські переселенці.

Однак привілей поширення боулінгу в Новому Світі належить німцям. Перші поселенці з Німеччини з'явилися в 1683 році, до цього часу німці складали третю по величині етнічну групу білої раси в колоніях.

Гра швидко завойовувала Америку – від зручних лужків до особняків великих промисловців, де стало модно встановлювати доріжку для боулінгу. Скоро люди почали грати на гроші, що викликало суспільний осуд. У результаті влади деяких штатів оголосили поза законом «гру в кулі з 9 кеглями», як тоді називався сучасний боулінг. Щоб обійти цю заборону, аматори боулінгу додали додаткову кеглю – так з'явився варіант гри з 10 кеглями, найбільш поширений сьогодні. Так гра отримала назву «боулінг», від англійського дієслова «bowl» – «котити кулі».

Оскільки в Нью-Йорк переїхала найбільша кількість німецьких переселенців, місто стало столицею боулінгу в Америці ІХХ століття. Перший закритий боулінг-центр («Кнікербокер» з доріжками з обпаленої глини) відкрився 1 січня 1840 року в Манхеттені. Поступово боулінг-центри в закритих приміщеннях набули в Нью-Йорку величезної популярності. На Бродвеї від вулиці Барклі до 18 вулиці, доріжки можна було побачити на кожному кроці.

Перша Національна Асоціація Боулінгу (NBA) була заснована в 1875 році делегатами від дев’яти боулінг-центрів з Нью-Йорку і Брукліну, які зібралися в Херманіа-холл. Асоціацією були встановлені певні правила, що стосуються розміру кулі, видалення збитих кегель з доріжок і установки центральної кеглі. У 1880 році ці правила були видані вперше, хоча як і все перше, не отримало належного визнання. Дехто описував боулінг як гру, в яку грають так, як кожному надумається. У 1890 році була заснована Американська Ліга Боулінгу (ABL), яка ввела поняття гри, що складається з 20 кидків, таким чином в турі залишалося тільки два кидки замість трьох. У зв'язку з цим, максимально можливе число очок становило 200, яке можна було отримати вибивши послідовно 10 страйків. ABL також знизило висоту кегель до 15 дюймів (і в цей час стандарт висоти рівний 15 дюймам). Багато які гравці не були згодні з такими нововведеннями, що привело до занепаду організації. У 1891 році була створена Американська Ліга Гравців-Аматорів Боулінгу (AABL), яка також встановила 20 кидків в грі і заборонила грошові призи на турнірах з боулінгу. Однак така ідея була абсолютно не привабливою, тому під тиском Організації Боулінг-центрів Нью-Йорка, вказана Ліга була невдовзі закрита.

Аж до 1895 року не було створено жодної організації, яка була здатна ефективно управляти боулінгом в країні. Ведучі гравці в боулінг, бажаючи грати відповідно до стандартів, вирішили, що спорт потребує елементарних правил. У 1895 році вони заснували Американський Конгрес боулінгу (АВС) – організацію, яка і в наші дні є досягаючим успіху і процвітаючим керівним органом. Навіть цій організації було потрібно 10 років для того, щоб офіційно заявити про те, що тепер боулінг повністю контролюється.

АВС напрацювали єдині правила гри, розробили єдині технічні вимоги до куль, кегель, доріжок та інших аксесуарів, а також поклали на себе обов’язки нагляду за розвитком американського боулінгу (варіанту з 10-ма кеглями).

На початку ХХ століття технологія боулінгу зробила великий крок уперед. Раніше основною сировиною для виготовлення куль було гваякове дерево, або бакаут (Guaiacum officinale, лати.) – деревина дуже твердої породи. Але в 1905 з'явилася перша гумова куля «Evertrue», а в 1914 корпорація Brunswick успішно представила кулю «Mineralite», рекламуючи її «таємничий каучуковий матеріал».

Кількість боулінг-центрів зростала, і все було б прекрасно, якби не чисто технічні труднощі. Річ у тому, що не вистачало… хлопчиків. Звичайних спритних хлоп'ят, які повинні були встановлювати кеглі, збиті кулями. Мало того, що цих юних підручних було важко знайти, вони ще були до того ж брудні, ненадійні і грубі з відвідувачами. Як завжди, справу вирішив випадок.

В 30-х роках у Нью-Йорку був невеликий боулінг-центр, яким управляв Джордж Берклі, а завсідником центру був інженер Готфрід Шмідт, що працював в компанії Декстера Фоддера. Одного разу на заводі у Фоддера Берклі побачив машину, яка втягувала папір і таким чином підіймала його на пресувальні і пакувальні машини. Промайнула думка: а чи не можна пристосувати цю технологію для підняття кеглів? Берклі поділився думкою з Готфрідом, і той погодився допомогти другові. Правда, ідея, як говориться, витала в повітрі – в компанії Brunswick вирішити її вже декілька років намагався «Боб» Кеннеді, але безуспішно. Побачивши розробки Берклі і Шмідта, Кеннеді був в захваті, але сама компанія особливого інтересу до винаходу не виявила. Тяганина з пошуками спонсорів для створення пінспоттера – таку назву отримала ця машина – затяглася. Потім почалася Друга світова війна – там вже було не до боулінгу…