Лідія Гулько - Курячі брехеньки і билиці

Придивившись, дівчинка зробила неприємне відкриття: квочка не любить одне курча: відганяє його від себе, дзьобом скубе за жовтий пушок на маленькій головці. Бідолашне тікало від злої матусі. Часинку жалібно цівкало – і знову бігло до квочки. А та миттєво впізнавала нелюбого і відганяла.

Дівчинка про все розказала матусі. Вона насварила квочку. Та коли мама пішла, квочка знову взялася за своє. Суворих окриків дівчинки вона зовсім не боялась.

Увечері, коли з роботи прийшов татко, Лідуся і йому розказала про витівки злої квочки. Тато у задумі хитав головою. «Чому квочка не любить курчатко?» – запитала дівчинка. «Не знаю, – сумно сказав батько. – Серед курей і такі випадки бувають. Бідний Пудик. Квочка заб’є його до смерті». Очі дівчинки наповнилися слізьми. Вона не втрималась – уголос заплакала. «Не плач, дитинко», – втішали батьки свою донечку. Цій біді можна зарадити». «Справді?» – зраділа Лідуся. «Вранці, коли випускатиму квочку надвір, то передам тобі бідолаху. Для Пудика ти станеш мамою. Будеш його доглядати», – підбадьорила донечку мама.

Отак Лідуся отримала вихованця. Зі своїм Пудиком дівчинка не розлучалась. Носила його в кишені, годувала зі своєї долоні. А ввечері, коли квочка з курчатами спала, то підкладала пташа під теплу квочку. Не мерзнути же маленькому вночі? Коли Пудик підріс, то дівчинка ввечері загортала його у баєву ганчірку. Загорнутий, Пудик бачив уві сні щасливі сни.

Восени Лідуся пішла до школи, у перший клас. Курчатка підросли і покинули квочку. І лише Пудик віддано ходив за своєю вихователькою. Щоранку, мов вартовий, він стояв під її вікном. Щоб краще бачити, як вона збирається до школи, він витягував шию. При цьому очі по черзі повертав до шибки. У такій позі Пудик стояв доти, доки не скрипнуть двері. Тоді він галопом біг до дверей. Лідуся розкривала долоньку, в якій лежала купка відбірних зернят. Для Пудика вони були найсмачнішими. Півник довірливо їх дзьобав прямо з долоні своєї годувальниці.

Півдня котився небом жовтий м’ячик. Хвильку висів на вершечку неба. Саме тоді Лідуся поверталася зі школи додому. Біля хвіртки, нібито випадково, вештався Пудик. З торбинки дівчинка виймала скоринку хліба і крихти зі шкільного бутерброду. Вона так само годувала свого півника з долоні. Але ніжно гладити його по крилах і шиї вже не могла. Чи ти ба! Пудик виріс. Він соромився пестощів перед своїми сестричками.

…Леле, скільки ж то років минуло? А ніби то розказане сталося вчора, чи позавчора. Досі пам’ятаю свого Пудика. Великого, в червонясто-золотавому оперенні. Красеня з красенів. Я вельми пишалася своїм вихованцем. Пудик – моя перша і незабутня любов до свійських тварин.

Жили-були Дід і Баба. І була у них рябенька Курочка. Одного чудового дня Курочка знесла яєчко. Не золотеньке, а простеньке. З гнізда Курочка не зійшла, а сиділа, сиділа на ньому – і заснула.

Яєчко під Курочкою нагрілося. З нього вилупилося жовтеньке Курчатко.

Вибралося Курчатко з-під матусі, зіскочило з гнізда – і гайда у двір.

У дворі вештався Песик.

Песик побачив Курчатко і чемно привітав його з днем народження:

– Гав! Гав!

Але Курчатко не розуміло собачої мови. Воно злякалось – і дременуло на город.

Поміж високим огудинням гарбузів, огірків, кавунів та диньок гуляла Киця. Побачила Киця Курчатко і неймовірно зраділа. Лагідно привітала його:

– Няв! Няв!

Курчатко подумало, що то страшний хвостатий звір. Воно побігло світ за очі. Добігло, захекане, аж до річки Кодими. Опустило дзьобика у воду.

Раптом із води вигулькнула Жабка.

– Ква! Ква!

Курчатко відкинуло ніжки від страху. Все ж підскочило – і драла в бік левади. Несподівано побачило дядечка Їжака.

– Хру! Хру! – привітав Курчатко із днем його народження мудрий дядечко Їжак.

Курчатко – шусть у густу траву.

Тихенько сиділо там і тремтіло.

Рябенька Курочка нарешті проснулася. Розправила крила, звелась на лапи. Зирк під свій пушок, що на животику, – а там пуста шкаралупка. Ой, лишенько! Курочка у розпачі довго і голосно кудахкала. Потім зіскочила з гнізда, метнулась у двір. І до Песика:

– Песику, Песику, ти бачив мою дитинку?

– Так, рябенька Курочко, бачив твою дитинку. Я чемно привітав її з днем народження. Та воно, нерозумне, дременуло на город. Гав! Гав!

Кинулась Курочка на город. За нею біжить Песик.

Поміж високою огудиною ходить Киця. Курочка до Киці:

– Кицю, Кицю, ти бачила мою дитинку?

– Так, рябенька Курочко, бачила. Я лагідно її привітала: «Няв, няв». Але Курчатко побігло до річки.

Біжить Курочка далі. За нею ледве встигають Песик і Киця. Прибігла невтішна мати до річки – немає на березі Курчатка. Курочка до Жабки.

– Жабко, Жабко, ти бачила мою дитинку?

Жабка сумно відповідає:

– О, люб’язна рябенька Курочко, твоя дитинка дременула на леваду. Ква! Ква!

Розклала Курочка крила і перевальцем біжить у бік левади. За нею поспішають, не відстають, Песик, Киця і Жабка.

Назустріч Курочці виходить дядечко Їжак. Курочка до нього:

– Мудрий дядечку, ти бачив мою дитинку?

– Так, бачив. Хру, хру.

– І де вона?

– Не знаю. Хру, хру. Курчатко було тут. Я чемно привітав його з днем народження. Але воно враз зникло.

Рябенька Курочка заголосила:

– Кво-кво, кво-кво, де ти, моя нерозумна дитинко? Відгукнись!

Зашелестіли тоненькі травинки, колихнулися грубіші стебла. З густої трави вибралося… Ну, звичайно, наше Курчатко.

Рябенька Курочка кинулась до своєї дитинки. Пестила її, голубила. Вибирала дзьобом із жовтенької сукенки патички і листочки.

Курчатко тулилося до матусі. Плаксивим голосом жалілося:

– Мене лякали оті страшні звірі.

Воно направило крильце на Песика, Кицю, Жабку і дядечка Їжака.

Курочка лагідно повчала:

– Дитинко, Песик, Киця, Жабка і мудрий дядечко Їжак – твої друзі. Шануй їх і чемно з ними вітайся.

– Ців, ців, – обізвалося Курчатко до своїх нових друзів. Ще й низенько їм вклонилося.

– Гав! Гав! – відповів Песик.

– Няв! Няв! – відповіла Киця.

– Ква! Ква! – відповіла Жабка.

– Хру! Хру! – відповів дядечко Їжак. І мудро порадив: – Тримайся, крихітко, своєї матусі доти, поки не навчишся ловити різних жуків, мух і комарів.

…З хатинки у двір, обсаджений мальвами і флоксами, вийшли Дід і Баба. Старенькі голосно на всі боки скликали своїх тварин:

– Ціп-ціп, кицю-кицю, цу-цу.

Друзі наввипередки мчали додому. Попереду біг, звичайно, Песик. Від Песика лише на крок відставала Киця. За Кицею поспішали Курочка зі своєю дитинкою, жовтеньким Курчатком.

Жабка плигала в кінці вервечки. Але біля копанки не втрималася – шубовсь у воду!

І лише мудрий дядечко Їжак стояв на леваді. Він друзям навздогін махав лапкою. І махав лапкою доти, доки Песик, Киця і рябенька Курочка з Курчатком не зникли за високим огудинням гарбузів, кавунів, огірків та диньки.