Олесь Бузина - Верните женщинам гаремы

Яна мовчить, немов бачить перед собою чарівника. Тоді я закінчую:

— Як сказали б китайці: його збило не ударом шаблі, а вихором від її замаху.

— Але ж коли його випустять, він прийде до мене?

— Не бійся. Саме тоді, коли його тягли до машини, я помахав йому рукою. Він це бачив. Він прийде до мене.

…Немає часу. Фатально немає часу. Я відкриваю ранкову газету. Кава пахне життям. На сторінці кримінальної хроніки мене вітає дівчинка, яку я добре знаю: «Розшукується. Пішла з дому. Була одягнута. 1979 року народження». Як і будь-яка жінка, вона применшувала вік. На рік. Виходить, їй все ж таки було вісімнадцять. Нарешті маєш своє фото.

Можливо, я щось повинен би відчути. Але я давно навчився майже нічого не відчувати. Та й чому я маю щось відчувати? Чому на цьому загальному похороні, яким живе світ, я зобов'язаний робити вигляд, що засмучений? З пісною пикою стояти біля гігантської світової труни і, роздираючи хусткою пустелю очей, привселюдно оголошувати, що зараз поллється дощ? Скільки їх народжується цієї миті? Особливо китайців. Вони ж рекордсмени народжуваності, ці китайці. А отже, і смерті. Панове! Загальний траур по нещасних китайцях, всесвітніх рекордсменах смерті! Чи у вас не вистачає співчуття на таку силу-силенну маленьких жовтих людей? Які ж ви аморальні, панове!

Тисячі здорових, немов виготовлених на токарному верстаті жіночих ніг зараз непомітно перетворюються на зморщені старі ковбаси. Чому я повинен печалитися за єдиною парою, яка вже досягла досконалості?

— Петре, навіщо з'являються ці маленькі дурні дівчатка, пусті мізки яких не втримують навіть примітивних думок? Що каже біологія? — запитую я увечері, коли ми сидимо в мене дома і блукаємо каналами бездонного телевізора, десь у височині над яким пролітають безіменні супутники зв'язку.

Петро ставить гранчак на килим:

— Маса. Популяції потрібна маса. Поряд з такими розумними, високоінтелектуальними особистостями, як ти чи я, вона потребує звичайних дурнів, завдання яких вірити всьому, що їм скажуть, і служити полем для розгону. Це, як аеродром для літака. Звичайно, не хотілося б у таке вірити, але, мабуть, то правда. Печально, чи не так?

— Печально. Нічого більш втішного ви, звичайно ж, придумати не змогли…

— Більш втішне придумає віце-прем'єр з гуманітарних питань. А я ніколи не стверджував, що наука — всесильна.

Опівночі мене будить телефонний дзвінок.

— Привіт з того світу! Ти коли-небудь займався коханням з покійниками?

Чути так, немов у трубці* завелося маленьке: чортеня.

— Яна! Невже?

— А хто ж? Я чекаю тебе на дні лісового озера і згораю від жаги… Тут так холодно та темно, а я так змерзла…

Чортеня в трубці зарюмсало і заскиглило.

— Тільки не переконуй мене, що покійникам стали видавати мобільні телефони. Як ти знайшлася — з міліцією чи без?

— Я сама загубилась і сама відшукалась — ну, як ще можна було пробитися до такого черствого і холодного типа, як ти?

— Кажи, де ти є і як тебе знайти.

(* Автор знає, що патріотичнішим нині є слово «слухавка», але, керуючись внутрішніми переконаннями, пише, як йому подобається.)

Вона називає адресу. Я відчуваю, як усередині мене все дрижить від бажання дотягнутися до її сідниць, розрізаних, немов яблуко. Але відповідаю:

— Це недалеко від твого будинку. Сподіваюся, за сім хвилин ти доберешся пішки. Навіть на високих підборах. У мене немає ніякого бажання займатися коханням з покійниками.

Київ, липень 1997 р.

Множество удивительных историй я знаю, но расскажу пока только одну: войско наше выступает завтра, и всего одна ночь принадлежит мне.

Завтра должно решиться, кому из наследников Александра владеть тем, что завоевано им и брошено на зависть людям. Но что бы ни случилось, пошли, божество, мне удачу, и тогда клянусь оставить ремесло наемника и вернуться в родные Афины, чтобы послужить Аполлону и музам.

Но почему перед сражением, в котором жизнь моя, может быть, пресечется, хочу я рассказать эту легкомысленную историю, вместо того, чтобы подумать о возвышенном или хотя бы выспаться?

В театре Диониса в тот самый день, когда афиняне впервые увидели «Брюзгу» блистательного Менандра, некто Антифан, юноша красивый и знатный, едва сдерживал зевоту. Виной тому были отнюдь не изъяны новой комедии, написанной превосходно, но утонченный вкус самого Антифана, ибо он, хоть и носил имя известного комедиографа, но больше всего любил мим, от шуток которого несет чесноком за стадий. Не появиться же в театре юноше просвещенному было попросту неприлично.

Антифан поиграл краем пурпурного гиматия, поправил завитые волосы, вздохнул благоразумно в том месте, где все вздохнули, растроганные, и, вспомнив, что до конца остается два акта, затосковал еще сильнее. Справа, слева — везде были внимательные лица, и ничего не оставалось, как утешиться созерцанием спин тех, что сидели впереди.

Но, как это часто бывает, Антифана уже поджидала награда: через ряд от себя он заметил женщину, ради которой стоило проскучать не только три акта.

Не стану описывать ее. Признаюсь, я и не силен в описаниях. Тот же, кто хотел бы ее представить, пусть вспомнит статую Афродиты, изваянную Праксителем, ту самую, что создал он для граждан Книда. И да простит мне богиня, что смертную сравнил с ее изображением, но все ведь знают: образцами для статуй Киприды служат часто гетеры, а то и просто рабыни, даже не эллинки, за красоту свою удостоенные такой чести.

Антифан угадывал под одеждой дивные плечи, видел край округлой подрумяненной щеки — рассмотреть же остальное не удавалось. Но остальное не могло не быть прекрасно: кто усомнился бы, взглянув на эти волосы, — такими боги метят лишь избранных: когда-то Елену Прекрасную, теперь… Убранные в простой узел, не покрытые ни пилосом, ни краем гиматия, они блестели на солнце лидийским золотом. Антифан все же, как ни был восхищен, заподозрил — не крашеные ли они (афинянки ведь сведущи в подобных хитростях), но блеск был столь тягуч и неподражаем, что он оставил сомнения.

Едва закончилось представление, он подозвал раба своего Дава и зашептал ему страстным шепотом, забывая, что голос господина должен быть повелителен:

— Взгляни, Дав, вон на ту женщину с волосами ясными, как лучшее вино!

«Эге, — подумал раб, — да хозяин мой заговорил, как герой в сегодняшней комедии. Даже приказать толком не может…» И привычный к хозяйским капризам, догадливый Дав тут же втерся в толпу, лишь кивнув в ответ, а Антифан направился к выходу, размышляя, как бы обратить внимание красавицы, и, не придумав лучшего, задел краем гиматия руку ее. Он добился-таки взгляда, почти равнодушного. Утешением, впрочем, могло послужить то, что гиматий свой незнакомка вдруг запахнула плотнее, так что под ним проступили на миг, качнувшись, очертания ее амфороподобных бедер.