Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Боялася трохи… Бідна ти моя!.. Несторе, їдьмо – нас чекають. Газуй!

– Як він тільки додумався до такого, – промимрив Нестор, вмикаючи швидкість.

– Ха, – змахнув рукою Леонід. – Мені згадався дуже бородатий анекдот… У поїзді один хитрун підійшов до стоп-крана і довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потім відсторонив хитруна і показав йому, як це роблять. Поїзд зупинився, простачкові довелося заплатити штраф. Тоді хитрун сказав, показуючи спершу на біцепси, а потім на скроню: «Колеґо, треба мати не тільки тут, а й тут!»

Леонід поглянув на друзів і змовк. Зрозумів, що анекдот зараз зовсім не до речі, люди ще не оговталися, вони аж потім оцінять і ситуацію, в якій були, і його вчинок. Він поклав долоню на Нілине зап’ястя, вона вивільнила руку.

– Ти такий холодний…

– Авжеж… Камінь мокрий, в болоті…

Машина виїхала на асфальт і поповзла крізь туман на перевал.

Нестор мізкував над сценами, які вже зняті і які ще треба зняти. А якби над проваллям стояли оператори й знімали? Все одно нічого б не схопили: ми були за стіною туману. Їм удалося б зафіксувати тільки однозначний результат. Подвиг… Леоніда. Ні, у новому сценарії треба виводити героїв з туману. І хай хлопчик бере в заложницькій тюрмі Гарматієву пісню, хай рятує людину – але перед тим мусить перемогти власний страх. Хто напише такий сценарій?.. А той, хто має на це право.

Степан дрімав і у півсні думав, що виняткових ситуацій немає взагалі. Є життя, в якому людина постійно виявляє свою силу і свою слабкість. Що ж є справжнє? Мабуть, мужність перемагати слабкості або хоч признаватися у них.

Нілочку переслідував образ обманутого тонконогого лошачка, який біжить за автобусом, думаючи, що то його віз.

Адріана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближніх у машині над прірвою; важила і зважити не могла – було то боягузтво чи мужність?

Леонідові уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – і врятовує всіх один.

– Аж подумати страшно, що ми всі могли сьогодні… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всі…

Мовчали. Тільки Адріана пробурмотіла щось зовсім недоречне:

– Крім одного. Крім одного…

Ніхто не зреаґував на Адріанині слова. Друзі, зрештою, давно звикли до її екстраваґантності.

Одного дня сталося те, що мусило статися: обоє втекли з міста. Захопили з собою тільки що народжене і з дивом усвідомлене кохання; втекли далеко від своїх світів – хотіли на якийсь час забути, як довго і трудно допомагали одне одному створювати їх; те несподіване почуття бажало вивільнитися від вантажу, з якого народилося, і постати у своїй первозданності.

Вони пробули цілий день у лісі, віддаючи одне одному лише радість, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радіють протягом дня метелики, вивільнившись з томливого дозрівання в шкаралупі лялечок, – перед продовженням життя у новій своїй сутності.

Потім, коли верталися, їм було ще замало втіхи, вони забігали у під’їзди й доціловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обоє знали, що такого дня більше не буде: їх життя зіллється в іншу форму або ж розділиться на два окремі чужі світи.

День згасав і нагадав обом про хліб – звичайний хліб, який треба з’їсти, щоб могти завтра жити й працювати, і вони так прозаїчно – від гіркуватих трав і полохливих під’їздів – увійшли в хлібний магазин. Були ще такі єдині, що дівчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцеві – подала один на двох.

Крадькома переглянулися й опустили очі, відійшли до столика й мовчки дивилися на хліб, чогось іще чекали, кожен чекав першого кроку від другого, та, видно, нелегко або й зовсім неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав їх голови донизу, а в магазині порожніло…

Ми познайомилися випадково.

Просто зі сцени – без гриму і в домашній сукенці: грала студентку в масовці – я вибігла у фойє й очікувала антракту. В залі мав сидіти мій чоловік – наймолодший з учених-геологів і, як беззастережно визнавали його співробітники, найперспективніший серед них; за рік моєї праці в театрі я не могла дочекатися, коли він викроїть три години, щоб оцінити мої здібності. А втім, я спеціально ніколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей мені ще не давали, проте мене завше діймала гіркота, що він не здогадається сам…

Вдома, у кабінеті мого чоловіка, часто збиралися на каву його товариші, я подавала на стіл і слухала дискусії з питань палеонтології, їхні розмови були справді цікаві, але я існувала поза ними, наче в кіно, коли сприймаєш чужий світ, розумієш його, а участі в ньому не береш. Зайвою в їх компанії я наче й не була: мною милувалися молоді вчені, у декого з них не раз сповзала з обличчя маска серйозності, і я тоді з приємністю відчувала на своїх щоках, грудях, руках захоплений погляд. Однак згодом ці позирки починали ставати для мене майже образливими, адже зовнішність – то не заслуга людини, а ніхто ніколи не спитав мене про мою працю. Не запитував і чоловік. Якось я наважилася сказати:

– Запрошую вас до театру, хлопці. На прем’єру…

– А хто грає? – спитав котрийсь.

– Я граю… – Відповідь моя прозвучала жалюгідно кволо, хоч я намагалася сказати це з притиском; я зніяковіла під поглядом чоловіка й поблажливими посмішками його друзів і вийшла з кабінету.

Того вечора мій муж пообіцяв прийти на виставу.

Дія закінчилася, першим із залу вийшов якийсь мужчина – вийшов стрімливо, наче квапився до гардероба; що ж, подумала я, деколи нам доводиться спостерігати, як глядачі розходяться після першої дії; мужчина був високий і худорлявий, я не запримітила його лиця, та й навіщо, проте мені запам’яталися його сиві скроні, що гарно контрастували з густою чорною чуприною… Я ступила до дверей, щоб не пропустити свого чоловіка, і вийшло так, як часом буває на вулиці, коли люди не можуть розминутися: ми йшли назустріч і поступалися одне одному в один і той самий бік, ми ніяк не могли розминутися, немов хтось штовхав нас одне до одного, врешті зупинилися обличчями впритул, і він, почервонівши, мов хлопчик, бовкнув:

– Добридень…

Я відступила назад. Ох, як я ненавиділа їх – оцих притеатральних страдників: неоперених студентиків, які тупцюють з букетами квітів перед гримувальнями прим, удвоє старших за них, або ж підтоптаних ловеласів, котрі сідають у перші ряди, ласо приглядаються до стегон молодих артисток, а потім перехоплюють обраниць біля службового входу і пропонують пройтися в кав’ярню, а то й – на квартиру.

Я фукнула, отак-таки фукнула, мов на кота, а він знизав плечима, ступив убік, потім круто повернувся і так само стрімливо подався в глиб фойє. На мить мені стало його шкода, та я не мала часу аналізувати свій стан: із залу виходили глядачі, я очима шукала чоловіка.