Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Казав мій дід: коли зневіришся в Аллахові, піди в гори – і знову увіруєш, побачивши, що він створив… А ти звідки будеш?

– Теж з гір. Карпатських…

– Земляк! – сплеснув у долоні Асам-ака, і милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…

Він загукав щось по-своєму, на рундук вийшла жінка з немовлям на руках, співучим голосом привітала сина, віддала йому сповиточок, а сама забігала, виносячи в сад тарелі з фруктами й сулії з вином. Хамракул гуцав на руках немовля і теж говорив незрозуміле для мене:

– Твоя сестра, в ній також твоя кров.

Асам-ака наливав у склянки вино і говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:

– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, він казав, що в нього є син… Ай, забув його фамілію… Від Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на міну, весь одяг зірвало з мене вибухом, тільки ремінь залишився на тілі, дивлюсь – а ноги нема… А потім він дав мені кров, моя вся витекла. Він мав її багато, він був такий, як ми разом утрьох, і вся кров у мені – його кров…

Асам-ака змовк і, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Ні… Вай-вай, як він звався? Дерево таке міцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана після контузії. Він говорив завжди: «Мене ні осколок, ні куля не візьмуть, мене хіба що прямий снаряд уб’є…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову і довго, немов маятник, хитався в тузі з боку на бік, а потім сказав:

– Його вбило на перевалі… прямим снарядом… Ніщо не зосталося від нього. Про це мені написали в госпіталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров і пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як він звався?.. Дерево таке росте у вас…

– Це був батько… – прошепотів мій друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…

За вікном поїзда промайнули жовтолисті тополі, а далі зелень густішала і стишувався стрімливий хід – ми під’їжджали до станції, за якою спиналися один над одним головаті пагорби, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю…

…Хамракул казав мені на прощання: «Приїдеш – найкращого барана заріжу». Обіцяли доконче зустрітися – і обидва не вірили у свої обіцянки…

І ось їдемо із щемом у душі – я і Ясенюк. Дорога звивається під гору, звужується, стає крутою стежиною, що пролягла поміж дувалами, я впізнаю тут кожен закрут; мій друг сторожко придивляється до незнайомих місць, наче хоче знайти слід свого батька і взяти з нього щось важливе й таке необхідне для життя.

Хамракул навіть не скрикнув, побачивши мене, – такі вже врівноважені й спокійні узбецькі пастухи! Ми тихо обнялися, і він пішов попереду у сад, до того місця, де ми пили колись вино.

Я дивився на нього, шукав змін на його обличчі і не знав, з чого почати розмову, та випередив мене Ясенюк:

– Де ваш батько, Асам-ака?

Хамракул зігнувся дугою, невизначено розвів руками, прошепотів:

– Немає вже Асам-аки…

Я побачив, як здригнулися плечі в Ясенюка, померк погляд: для мене стежка спогадів лише розсотувалася, і я нині піду нею в довгій розмові із старим побратимом, для Ясенюка ж вона закінчилась – слід згубився…

Хамракул гукнув у бік дому, звідти вийшла молода дівчина у квітчастій хустині:

– Юлдуз, неси до саду обід – брат приїхав. – І до мене: – Немовлям тоді була, це моя сестра…

Юлдуз подавала на дастархан запашні страви й напої, і коли ми вже роззнайомилися, сиділи й розмовляли, Ясенюк сказав дівчині:

– Ти моя сестра теж…

І ступив у живий батьків слід, на його стежку, що враз продовжилась, і не буде їй кінця…

Мені це прийшло до голови нині вранці, і я таки зроблю те, що задумав…

Я працюю в майстерні електропобутових приладів, що міститься на першому поверсі нашого нового будинку, вікна з якого виходять на стару міську магістраль.

Щоранку спускаюся ліфтом з сьомого поверху і прямо з ліфта заходжу до робітні. Мені добре: я не мушу, як інші, товпитися у дверях трамваїв чи автобусів, влітку не стікаю потом у переповнених вагонах і автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання і роздягання, не боюся запізнитися вранці до праці, а ввечері на телепрограму «Новини», якщо, буває, на дорозі станеться затор. Міським транспортом користуюся тільки у вихідні, коли забагнеться виїхати за місто подихати чистим повітрям або ж повештатися старими кварталами, де музей біля музею, кав’ярня біля кав’ярні, де перші поверхи – суцільні крамниці, а в кожному кварталі свій кінотеатр, де прохолодний підземний перехід виводить тебе в старовинний район міста з відновленими фортечними стінами та вежами.

Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, і тому я співчуваю людям, яким доводиться тяжче, ніж мені.

Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вікна майстерні я маю можливість спостерігати невпинну метушню, яка в години пік до краю виморює людей, коли вони вранці квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового міста, – а ввечері не менш квапливо повертаються до своїх жител. Я не старий, ще й не жонатий, і досвіду в мене не бозна-скільки, зате я містянин потомствений, не зайшлий, і тому мене обходить усе, чим і як живе наше місто, – тож радію радістю його мешканців, і болять мене їхні болі, як мої власні, бо й до своїх вигод і невигод я теж не байдужий. Мені здається, що та міська метушня, яка вдвічі або і втричі помножилася за останні кілька років, найбільше наше лихо, і хоч воно породжене добробутом (якби жилося в місті погано, то не подвоїлось би його населення, не кажу вже про приватні автомашини), – треба якось з цієї біди вилазити.

Тож нині вранці прийшла мені до голови непогана ідея: зменшити, хоча б для початку, кількість трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, виріс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немає, то й відпала потреба у трамвайній зупинці, яка досі вирує навпроти вікон моєї майстерні, і якби її зняти – спала б бодай на стілечки тижба на цій перевантаженій магістралі, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, які тут працюємо, відпочили б від невпинного галасу – в нас нерви також не залізні.

Моє робоче місце – обличчям до вікна. Кожного ранку о восьмій тридцять я бачу, як, притримуючи однією рукою капелюха й витягаючи з-поміж щільно збитих людських тіл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхується з трамвайних дверей сивий і поважний учитель математики Іван Григорович; трохи раніше вискакує з трамвая кругленький коротун з ріденькими вусиками, завжди усміхнений голяр Влодко; о восьмій сорок п’ять, за цілу годину до початку свого робочого дня, приїжджає кравчиня Павлина – ті колишні селюки завжди бояться запізнитися; ґраційно, не кваплячись, ніби проникаючи крізь юрбу, прямує до пивного бару розкішностанна буфетниця Аня, і тільки швець Юзько завжди сидить за машиною у своїй майстерні, що на другому боці вулиці, – він, як і я, теж мешкає над своєю робітнею.