Роман Іваничук - Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– І мельника бачила в Устєріках, але він не впізнав мене.

– Тебе лишень я впізнаю. Тебе і… таки ніхто тебе не впізнає – така ти за цих пару років файна та розкішна стала. Але що робити… – густішала гіркота й покірність у голосі Василини. – А ти присядь, присядь з дороги.

З Верховини до Устєрік Оксана добиралася зарання. На душі було млосно-тривожно, то завжди так у дорозі, а ще коли ця дорога вперше в житті цілком самостійна, коли вперше відчуваєш, що мама, тато, вчителі – вже не наставники, а тільки друзі, і наставником стаєш сама. Ти вже звільнилась від опіки, а ще не впевнена в собі, ще не захищена імунітетом власного досвіду і тому…

– На Довгопілля, – сказала Оксана у віконце автобусної каси, сказала так несміливо й скрадливо, ніби на ніч до чужої хати просилася пізньої години.

– Як автобус прийде, – відказала з віконця чорнява дівоча голівка, і по тому м’якому «прийде», що добре ловилося слухом, а записати фонетичною транскрипцією під час діалектологічної практики було дуже важко (прийдє, прийд’е, прийдйє), Оксана остаточно впевнилася, що вона вже на етнічній території Гуцульщини, хоча вивіска на автобусному будиночку – «Устєріки» – сама собою про це свідчила. І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнів, чи той автобус взагалі прийде з Яблуниці, бо по Білому Черемошу нині вдосвіта пронеслася повінь і могло десь розмити дорогу.

Сіла на валізку й чекала терпляче, а люди тиснулися все ближче до касового віконця, ніби від цього залежало – пошкодив Черемош дороги й мости чи ні, гомоніли про нічний хмаролом.

Оксана слухала ті розмови неуважно, а вони мимоволі записувалися на стрічці пам’яті, як тоді у зошит, коли під керівництвом доцента Дуліби збирала діалектологічні матеріали і ні разу й не подумала, що колись їй доведеться їхати на вчительську роботу у те саме Довгопілля, де в дитинстві зачарували її гори, а в юності зародилося щемке бажання стати науковцем-діалектологом.

– То Яблуниця, скажу вам, така, аби ся світила! – пробурчав збоку невдоволений голос старої жінки.

«“Аби ся світила…” Що означають ці слова, – мимоволі задумалась Оксана. – Лексичний матеріал позитивний, а з тону – проклін… Щоб прийшла на неї посуха… Щоб вирубали довкола ліс… Щоб буря позривала дахи і біліли крокви… Чи щоб згоріла – і так засвітилася?»

– А що вам та Яблуниця лихого вчинила? – чийсь голос з гурту.

– А то що і всюди – Господа Бога там давно забули.

– Та ви такі, що за всіх годні відмолитися.

– А що – не відмолила? Цеї ночі сатана летів горами, то я вже такий отченаш знаю…

– Якбись-те були навчили того отченашу яблуницького шофера, то, може, борше приїхав би.

– А він також сатанинський, ая!

Харючка? Оксана повернула голову в бік, звідки долинав буркотливий голос: на м’якому мішку, мабуть, з овечою вовною, сиділа гачконоса жінка з очима біснуватої. Так, та сама пліткарка й святенниця, яку у Довгопіллі прозивали Сатаною!

І хоч з нею в’язався спогад про перший тяжкий день у житті Оксани, все-таки зринув у пам’яті той день, бо починаючись, він не знав, який буде його кінець.

Подібні дні трапляються, мабуть, раз на вік, та й то, напевне, не у всіх – так чітко виписані в природі й людях. Скільки їх минає – блідих, невиразних, байдужих; нічого в пам’ять не вкарбують: ні контура гори, ні рис людського обличчя, ні слова, ні звуку. А тоді – з самого ранку…

Жовтий круг сонця, заблуканий між перистими хмаринками, уперто спинався на Тарницю, тяжко будилися з дрімоти гори, ліниво дихали голубими випарами. Небо відкарбувало синявою профіль тата, а він, збуджений, рішучий, мовив до господині: «Василино, пригляньте за Оксаною» і подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвіта пішов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте своє ласкаве й згідливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собі йдіть, ідіть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доїти корів.

Путівець біжить між вільховими кущами понад рікою, путівцем лопотять дві пари босих ніг; гоп – дві пари босих ніг перескочили вузьку млинівку, що протяла низький туман і побігла на лотоки до млина, мельник розвішує на жердинах важкі й мокрі, виваляні в ступі ліжники й наспівує оте своє ніколи не доспіване: «Закувала зозуленька…»; вогнем вибухають одна за одною хмаринки в небі, пучнявіє Черемош рудими водами, хоч грози й не чутно було; мельник крекче, видихає рештки сну з грудей, пробує пучками золотий кульчик у лівому вусі – «це від навроків» і всілякої біди на цілий день і – «відколи-м тя поцілував, відтоді тя люблю»; Черемош уже натужно шумить, тихо йде перша дараба, зрідка перемовляються бокораші.

Усе таке виразне й зриме, а дванадцятирічний Василько, ровесник Оксани, ні з того ні з сього зупинився і – немов вірша напам’ять – випалив:

– Як виросту – твоїм леґінем стану!

– А я?

– А ти будеш моя княгиня!..

Гарно зробилося від цих слів Оксані й дивно було, бо про таке лише чула, але ніхто їй того не мовив, і не чекала, бо то ще рано такої мови чекати, а Василько таки сказав, і, мабуть, ці його слова окреслили той день так контурно й чітко, що все запам’яталось донині – від слизько-чорної кременевої гальки на зарінку до величезної кряжистої голови далекої Тарниці.

А потім вони втікали щодуху в ліс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотіли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги пліток з усього села і на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – єдиний у селі – мав терпець її вислуховувати; діти ж слухати не хотіли й утікали в ліс, де пахло грибами й живицею.

На обід прибігли додому (тато вже повернувся з гір) і заніміли на порозі від дивного видива. В хаті на стіні висіла ще не висохла свіжа картина: нинішній день з жовтим кругом сонця між перістими хмарками, з лінивим голубим туманом, з напучнявілим рудим Черемошем і довгими дарабами – весь був на полотні. Дужий бокораш наліг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, і Василько вигукнув:

– То мій тато!

А тоді чи трохи пізніше, чи аж над сам вечір прибігла на подвір’я Сатана і закричала:

– Кара Господня, кара! Йдіть до мельника – Івана забрати!

І той зчорнілий день теж був чіткий і виразний. На картині – живий, а на столі споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сіпає золотий кульчик у вусі – сердиться на талісман, що не вберіг цей пишний день від горя; людно в хаті, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закруті під талбу». Василько не плаче, лише злякано позирає то на мертвого на столі, то на живого на картині батька й ще не усвідомлює, що віднині тато залишиться жити лише там, на стіні… Оксанка не знає, чим зарадити, бо ж і її тато теж цього не знає: він тільки то стискує, то опускає руки, і дівчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обірвалося, шепоче до Василька: