Вольтер - Вавилонська царівна

Проти нього випустили найбільшого з левів, що будь-коли зростали в горах Лівану; [16] …в горах Лівану – гірський масив у Західній Ази між Сирією та Ліваном. страшні його кігті могли, здавалося, розірвати заразом трьох царів, а величезна паща пожерти їх. Страшне рикання розлягалося по амфітеатру. Два хоробрі бійці стрімголов кинулися один на одного; відважний скіф устромив свою шаблю в пельку левові, але вістря її, наткнувшись на один з тих міцних зубів, яких ніщо не могло зламати, розлетілося на скалки, і страховище лісів, розлючене раною, вже запустило свої скривавлені кігті в тіло царя.

Невідомий юнак, зворушений небезпекою, що загрожувала мужньому цареві, наче блискавка кинувся на арену; він одрубав левові голову так легко, як тепер на наших каруселях молоді кавалери збивають голови у маврів або персні.

Потім, витягти невеличку коробку, він подав її скіфові з такими словами:

– У цій коробочці, ваша величність, чистий ясенець, у який вірять у моїй країні; ваші славні рани загояться від нього в одну хвилину. Тільки випадково не змогли ви подолати лева, та, незважаючи на це, ваша мужність усіх нас захоплює.

Скіфський цар, більше схильний до вдячності, ніж до заздрості, подякував своєму визволителеві й, ніжно обнявши його, пішов до свого покою, щоб прикласти ясенець до ран.

Невідомий дав левову голову своєму челядникові, який вимив її у водоймищі, що було під амфітеатром, і, випустивши з неї всю кров, витяг зі своєї торбинки кліщі, висмикнув ними з пащі лева сорок зубів і вставив на їх місце сорок таких самих завбільшки діамантів.

Його господар зі звичайною своєю скромністю повернувся на своє місце. Він дав голову лева своєму птахові.

– Любий пташе, – сказав він, – однеси до ніг Формозанти цей невеличкий знак пошани.

Птах полетів, тримаючи в кігтях страшний трофей. Він приніс його до ніг царівни, схиливши шанобливо шию й згинаючись перед нею. Сорок діамантів засліпили всім очі. У пишному Вавилоні ще не бачили таких самоцвітів: на смарагди, топази, сапфіри і карбункули тоді дивилися там як на найдорогоцінніші окраси. Бел і весь двір були в захваті. Ще більше вражав їх птах, що приніс цей подарунок. Він був завбільшки з орла, але очі в нього були ніжні й лагідні, в орла ж вони горді й грізні. Дзьоб у нього був рожевий і, здавалося, чимось нагадував чарівні уста Формозанти. Шия його мінилася фарбами веселки, але яскравішими і осяйнішими. Золото всіх відтінків виблискувало в його пір'ї. Лапи в нього були наче суміш срібла з пурпуром, а хвости найкращих із птахів, яких пізніш запрягали в колісницю Юнони, [17] Богиню Юнону , дружину Юпітера, часто змальовували в колісниці, яку тягнули павичі меркли перед його хвостом.

Увагу, цікавість, здивування, захват усього двору привертали то сорок діамантів, то цей чарівний птах.

Він сів на балюстраді між Белом і його дочкою. Формозанта гладила його, пестила і цілувала. Він, здавалося, приймав ці пестощі з насолодою, до якої примішувалася пошана. Коли царівна давала йому поцілунок, він повертав його і потім, зворушений, дивився на неї. Вона дала йому тістечок і фісташок, які він брав своєю пурпурно-сріблястою лапою і з невимовною грацією вкидав у дзьоб.

Бел, уважно розглянувши діаманти, вирішив, що ціла його провінція ледве чи може викупити такий багатий подарунок. Він наказав, щоб для невідомого виготували дари ще розкішніші, ніж ті, що приділені були для трьох державців.

– Цей юнак, – сказав він, – є, безперечно, син або китайського імператора, або короля тої частини світу, про яку я чув і яку називають Європою, або він син африканського царя, володіння якого, кажуть, межують з Єгиптом.

Він одразу ж послав свого обершталмейстера привітати невідомого юнака і спитати, чи не є він державець якоїсь із цих імперій і чому, маючи такі незвичайні скарби, приїхав він з одним слугою і невеличкою торбинкою.

Поки обершталмейстер підходив до амфітеатру, щоб виконати це доручення, приїхав верхи на однорозі другий слуга. Він, звертаючись до юнака, сказав йому:

– Життю Ормара, вашого батька, надходить кінець, я приїхав сповістити вас про це.

Невідомий звів очі до неба, заплакав і відповів одним словом:

– Їдьмо.

Обершталмейстер, переказавши привітання Бела тому, хто переміг лева, подарував сорок діамантів і володів прекрасним птахом, спитав у слуги, яким же царством править батько цього юного героя. Слуга відповів:

– Батько його – старий пастух, якого дуже люблять в окрузі.

Поки тривала ця коротка розмова, невідомий сів на свого однорога і сказав обершталмейстерові:

– Пане, дозвольте передати Белові і його дочці моє щедре шанування і скажіть царівні, що я прошу добре дбати за птаха, якого я лишаю їй; він єдиний на весь світ, і цим він подібний до неї.

Сказавши це, він виїхав, як блискавка. Обидва слуги виїхали за ним і зникли з очей.

Формозанта не могла втриматися й голосно зойкнула. Птах, обернувшись до амфітеатру, де раніше сидів його господар, здавалося, дуже засмутився, не бачачи його, потім, пильно глянувши на царівну й тихенько потершися дзьобом об її прекрасну руку, він неначе віддавав себе їй до послуг.

Бел, дізнавшись, що цей незвичайний юнак – син пастуха, здивувався, як ніколи раніш, і не міг тому повірити. Він послав навздогін за ним, але швидко йому доповіли, що однорогів, на яких виїхали три вершники, не можна наздогнати і що, їдучи чвалом, вони, мабуть, роблять по сто миль за день.

Усі обмірковували цю дивовижну подію і марно силкувалися довідатись, як пастухів син міг подарувати сорок великих діамантів і чому він приїхав однорогом. Усі розгубилися, а прекрасна Формозанта, пестячи свого птаха, була в глибокій задумі.

Княжна Альдея, її двоюрідна сестра, яка була струнка і майже така сама вродлива, як Формозанта, сказала їй:

– Сестро моя, не знаю, чи цей молодий напівбог є пастухів син, чи ні, але мені здається, що він виконав усі умови, зв'язані з вашим шлюбом: він натягнув лук Немврода, він переміг лева, він дуже розумний, бо написав для вас досить гарний експромт. Після того як він дав вам сорок величезних діамантів, ви не можете заперечувати, що він найщедріший з людей; він володіє птахом, якого не знайти більше в світі. Його доброчинність не має меж, адже, замість того щоб лишитися біля вас, він не вагаючись виїхав, як тільки дізнався, що батько його хворий. Усі вимоги оракула він виконав, окрім однієї – перемогти своїх суперників, але він зробив більше: він урятував життя єдиному суперникові, якого міг боятися, а коли б він захотів битися з двома іншими, то, гадаю, немає сумніву, що він легко переміг би їх.

– Усе, що ви кажете, – правда, але чи можливо, щоб найбільший з людей і, може, найлюб'язніший, був сином пастуха? – відповіла Формозанта.