Іван Франко - Борислав смiється

– А поступися, маленька! – гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою. Але ось роздалася коменда будовничого, i все утихло. На цiлiм многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в клiтцi.

– Ану, рушайте! Раз, два, три! – крикнув будовничий. Десять дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв, i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний шутер.

– Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушає! – закричали весело робiтники.

– Далi! – кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до котрогось свого «сусiда»:

– I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк – пан природи! Нема такої сили, котрої б вiн не перемiг. Ось скала, тягар, а й тота рушається по його приказу.

– А особливо прошу зауважити, – додав «сусiд», – що за сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-один чоловiк потрафив би щось подiбного?..

– Так, так, злученими силами, се велике слово! – вiдповiв Леон.

– Гурра враз! Ану! – кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями своїми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але тепер дiло було найтруднiше – спустити камiнь вiдповiдно вдолину.

– Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! – комендерував будовничий. Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили п'ять пар пiдойм пiд камiнь.

– Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, – жартували робiтники.

– А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як скажу: «Ну» – всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями! Розумiєте?

– Розумiємо!

– Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде!

– Ну, ну! – крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно, вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги, держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку – вихапувати дрюки з-пiд каменя.

– Ну! – гаркнув нарав будовничий серед загальної тишi, i дев ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий? Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк.

– Що се такого? Що се такого? – загомонiло кругом. Всi почали знов тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.

Сталася проста рiч. Дев'ять робiтникiв вихопило одночасно свої пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла його згубити. Камiнь усiм своїм тягарем шарпнув йому пiдойму i вирвав з рук. Пiдойма заїхала Бенедя пiвиерек – щастя, що не по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий, на землю.

Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма. Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.

– Що то таке? Що таке? – гомонiли гостi. – Що сталося?

– Пiдойма забила чоловiка.

– Забила? Йой, боже! – далося чути мiж дамами.

– Нi, не забила, живий! – роздалось з-мiж робiтникiв.

– Живий! А! – вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов клiщами, за серце.

– А дуже скалiчений?

– Нi, не дуже! – се був голос будовничого, котрий також при тiм случаї несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того дилькотiли колiна.

Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали, кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та м'якого серця. Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли зiбратися докупи. Навiть щиголь у своїй клiтцi цiпотiв жалiбно та перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котрої пустилась кров. Але пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно позбавила його на хвилю вiддиху.

– Води! Води! – кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.

– Возьмiть го винесiть отам на вулицю! – крикнув вкiнцi Леон. – А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!

– Живо, живо! – пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча «рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

– А видите, пане будовничий, я добре казав…

– Що, що таке? Хто казав?

– Я казав, – шептав стиха, спокiйно майстер, – не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.

– Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! – вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi.

Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний грiш до видовбаної в каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польської шляхти iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi, але, щоб не покпитись зi своїм шляхетським гонором, живо вiдоп'яв вiд' манжета золоту спинку i кинув її до ямки.

Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже кидання грошей скiнчилось – ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.