Ольга Яворська - Симфонія почуттів

– Ми шукаємо хату Яни Ковальської.

– Це ж, мабуть, тієї, що чоловіка свого замордувала? – відізвалася та сама молодиця.

– Тієї, що життя моєму внученькові врятувала, – владним голосом промовила бабуся.

– Не так його рятувала, як себе, свою порохнаву душу, – не здавалась молодиця.

Бабуся й онук, повернувшись, пішли від гурту. Раптом Святослав згадав про стежину в лісі. Вона несподівано засвітилася у його пам’яті. Це була стежина до Яниної хати…

– Чому ти не хочеш говорити зі мною? Ти сердишся, що ми переїхали до вас? Тобі було краще, спокійніше самому?

Дев’ятирічна Яринка сиділа навпроти Олексія і, підперши руками підборіддя, уважно стежила, як він, нахмуривши брови, шліфував шахові фігури.

– Відчепися, ти мені заважаєш.

– Завжди ти так. Я бачу, розумію – сердишся. І мама моя розуміє.

– Ну коли ви такі розумні, то чому не підете з мамою туди, звідки прийшли?

Яринка ображено надула губи, а через хвилину її личко знову прояснилося і вона таємниче зашепотіла:

– Ну, як ти не розумієш, вони ж кохають одне одного. Я колись бачила, як вони цілувалися.

– Відкрила Америку. Слухай, не заважай, іди колиши свої ляльки.

– А я тебе зразу полюбила. Тобі скоро п’ятнадцять років, ти такий дорослий і розумний – все робити вмієш. Змайструй мені кораблик щастя, такий, щоб він ніколи не затонув. Я дивитимусь на нього і мріятиму про море. Ти сумуєш за своєю мамою, правда? Але ж ніхто не винен у її смерті. Я не люблю сумувати, та мені шкода, що ти журишся, і я колись навіть плакала у подушку. Ви з татом жили три роки самі, хіба тобі не було важко?

– Це я сам жив, а тато… Тато уже після першого року самотності знайшов твою маму і годинами пропадав у вас. Хто тоді пам’ятав про мене?

– Проте тепер тобі не треба самому прати, прасувати, готувати їжу. Я завжди прибиратиму у твоїй кімнаті.

– Ти добра, – Олексій лагідно подивився на Яринку, – але інколи дратуєш мене, набридаєш розмовами, морочиш голову своїми теоріями, намагаєшся жаліти. Це ти поклала квіти у моїй кімнаті?

– Я, бо дуже хочу. щоб і в твоїх очах розцвіло щастя. Ще я намалювала для тебе картинку. На ній багато квітів, ластівка і твоя мама.

– Як ти можеш малювати мою маму, якщо ти її ніколи не бачила?

– А я намалювала її подібною до тебе: з великими синіми очима, чорними бровами, рівнесеньким носом і гарними губами. Я намалювала її у жовтій сукні.

– У моєї мами ніколи не було жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були темно-карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило татові тільки на один рік, – промовив сумно.

– Чому у тебе так багато однакових фігурок?

– Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого пішака залежить перемога. Дивись, яка гарна королева, її ще називають ферзею.

– А ось коні, – добавила Яринка.

– І звідки ж ти дізналася? – засміявся Олексій. – Я ще всі фігури лакуватиму.

– Хочеш я тобі притчу розповім? Пливе у небі хмаринка, а назустріч їй сонце. – Ну й квола ж ти і малюсінька, – сміється сонце. – Нічого ти не можеш, якщо і покропиш дощем, то тільки на невеличку ділянку землі. От я, цілу землю зігріваю.

Хмаринка підпливла близько і затулила сонце. Зразу спохмурніло навкруги, сумно так стало.

– Ну і притча. Нісенітниця якась. Сама придумала?

– Сама, – зізналася Яринка. – Мені здається, що щастя апельсинового кольору, а кораблик щастя повинен бути блакитним із білими вітрилами.

– А я тобі змайструю зелений човен і заповню його колорадськими жуками. Згода?

– Тобі таке не вдасться, – дзвінко сміється Яринка, закинувши назад голову.

Вона ще довго сиділа біля Олексія, спостерігаючи за його спритними руками, що чаклували над шаховими фігурами.

Суботній сніданок зібрав усіх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стіл, обнімаючи усіх лагідним поглядом. Щастя світилося у її голубих очах.

– Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, відбивну, помідори.

– Не називайте мене так, тільки мама могла мене так називати, – похмуро відповів Олексій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду його не зловив.

– Я сьогодні їду на авіашоу в Скнилів, щоб ти не хвилювався, – підвів нарешті похмурий погляд на батька.

– Олексію, візьми мене з собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебеділа Яринка.

– Ну і придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поїдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.

– З якими подругами? Я ж нікого не знаю у вашому районі. Я так хочу на літаки подивитися, на парашутистів.

– Може, ми всі разом поїдемо, цілою сім’єю, – обізвався тато.

– Ну ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду.

– Ми могли би всі разом туди піти, віднести квіти на могилу, помолитися, – тихо сказала Яринчина мама.

– Ідіть собі куди хочете, робіть що хочете, а мені дайте спокій, – нервово підвівся з-за столу Олексій і, грюкнувши дверима, пішов з кімнати.

Деякий час всі мовчали.

– Він за своєю мамою сумує, а взагалі він хороший, – порушила мовчанку Яринка.

– Підемо на авіашоу, добре? Ну мамо, татку, – Яринка переводила благальний погляд з матері на батька. Вона ніколи не знала іншого тата і тому зразу полюбила Олексієвого, як рідного.

На летовище Олексій пішов із друзями – Олегом і Русланом. Святкова атмосфера, чудова музика допомогли розвіятись і він призабув батька і його нову сім’ю. Навколо гуляли люди, сміялись діти. Всі були святково одягнені, із захопленням спостерігали за тим, що відбувалося в небі. Хлопці відчули себе дорослими і вільними. Випили по пляшці пива у виїзному кафе «Славутич», після чого знову пішли ближче до літаків. Раптом Олексій побачив своїх. Вони ішли серед натовпу, тримаючи за руки Яринку. Вона весь час щось говорила, повертаючи голову то до мами. то до тата. Почуття ніжності до дівчинки жило у серці Олексія з першого дня їхнього знайомства. Чисті, світлі очі Яринки випромінювали таку щирість і доброту, що не любити її було неможливо. Він деякий час дивився їм услід, а потім, повернувшись, пішов з друзями у протилежний бік.

Купивши по морозиву, хлопці з щирим захопленням стежили за супервинищувачем СУ-27, що демонстрував фігури вищого пілотажу. Із завмиранням серця Олексій дивився як він виконував «кобру», сміливо опускався вниз. Всі були в захопленні – сміялися, аплодували. І раптом літак, перекинувшись у повітрі, полетів на натовп людей. Пролунав страшний вибух, хмари вогню і диму сягнули небес… У перші секунди Олексій не міг нічого збагнути. Вогонь котився у тому напрямку, куди пішла Яринка з батьками. Охоплений жахом і страшним розпачем, він побіг летовищем. Звідусіль доносилися зойки, крики, стогони.