Ольга Яворська - Симфонія почуттів

– Туди не можна, – перекрили дорогу військові.

– Пустіть, там Яринка, тато, тьотя Іра.

Олексій проривається і біжить летовищем крізь плачі і крики людей. Навколо мертві і поранені, рештки тіл – ноги, руки, голова дівчинки.

– Тату, Яринко…! – уже кричить він і не чує свого голосу.

– Мамо, мамочко, допоможи, щоб вони не загинули.

І раптом хлопець бачить їх, ідуть просто до нього. У батька закривавлене чоло, кров стікає по лиці. Він несе Яринку, на обличчі якої ані кровинки. З диким розпачем Олексій обхопив руками свою коротко стрижену голову.

– Лесику, дитинко, – тьотя Іра обнімає його і цілує в лице.

– Яринка… – Олексій плаче вголос.

– Синку, вона жива, – батько закривавленим чолом притулився до сина.

А назустріч біжать і біжать люди…

Додому прийшов пізно ввечері. Його зустріла моторошна тиша. Несподівано задзвонив телефон. Це телефонувала з села Яринчина бабуся.

– Як ви там, чи не сталося з вами біди? – запитала з тривогою в голосі.

– Ми були на летовищі. Там вибухнув літак. У Яринки струс мозку і перелом ноги, тато також травмований, тьотя Іра залишилась з ними у лікарні, – розповідав Олексій.

– Боженьку, горенько яке! Я вже три години до вас телефоную. Ввімкнула телевізор. а там… Лесику, я все бачила. Горенько велике, непоправне. Дякую Господу, що ви живі залишились, рідненькі мої.

Вона плакала і ще довго говорила крізь сльози.

Попрощавшись з бабусею, ввімкнув телевізор. Знову побачив злощасного літака-убивцю, що, перетворившись на величезний палаючий смолоскип, покотився на людей у тому напрямку, куди пішли тато з Яринкою і тьотею Ірою. Страх вкотре почав холодом підповзати до грудей і Олексій вимкнув телевізор.

Раз по раз дзвонив телефон, знайомі і друзі цікавились долею їхньої родини. Заслонив шторами вікна і тиша стала ще моторошнішою. Вона загрозливо проглядала з усіх куточків оселі, заповнювала простір, вповзала в душу і перетворювалась у страшну нудьгу. Він зайшов до своєї кімнати, але нудьга була такою нестерпною, як тоді, коли повернувся з похорону матері. Посидівши кілька хвилин, зайшов до Яринчиної кімнати. Ляльки, які Яринка порозкладала на своєму ліжку, дивилися на Олексія скляними очима і він знову виразно уявив голівку тієї дівчинки, яку бачив на летовищі. Вимкнув світло і зайшов до кімнати, в якій жили батько з тьотею Ірою. Побачивши на дивані білу батькову сорочку, занурився в неї обличчям.

– Вони ж могли всі…

Знову задзвонив телефон. Це була тьотя Іра.

– Олексію, в холодильнику є котлети, борщ, картопля. Розігрій собі і поїж.

– Добре, – відповів стримано, хоча знав, що їсти не буде. – Як ви там?

– Татові почистили і позашивали рани, Яринці також зробили операцію, вона спить. Не хвилюйся, все буде добре.

– Пробачте мені, – промовив тихо.

– Лесику, ми всі тебе дуже любимо, – раптом заплакала тьотя Іра.

Коли поклав слухавку, тиша ніби розступилася і він виразно почув крик. Прислухався… Всюди тихо. Знову зайшов до своєї кімнати. По черзі брав у руки кожну шахову фігурку і, потримавши, клав на місце.

– Обов’язково навчу Яринку грати в шахи.

Було далеко за північ, але сон не йшов до Олексія. Тільки заплющував очі, як хмари вогню і диму сягали небес, а він, огорнений холодною пеленою, біг летовищем, над яким завис завмерлий крик…

Ішов Львовом ніби кладовищем – так сумно було довкола. Душа щеміла, Олексієві було важко і боляче. Прапори, позначені чорними стрічками, ніби жалобні хоругви, нагадували, що сталося велике лихо. Сліпуче сонце пливло по небі, а Олексієві було холодно, ніби хтось перетяв сонячні промені і вони не сягали людей. Здавалося, що страшна чума пронеслася над містом. Хлопцеві інколи зустрічалися люди в чорному одязі. Літній ранок розсівав смуток, звідкись доносилась жалобна музика. Притуливши до грудей згорток, пішов до лікарні.

– Вам до кого? – запитала молода дівчина в білому халаті.

– До Косарських, – промовив тихо і відчув як страх млосно підступає до серця. – Вони всі живі?

– Звичайно, – відповіла коротко і провела його до палати.

– Лесик прийшов! – радісно вигукнула Яринка.

Вона лежала із забинтованою головою на якомусь дуже високому ліжку, до правої ноги було підвішено вантаж.

– Чому ти сама? – роззирнувся по палаті Олексій.

– Вона не сама, вона зі мною, – зауважив лікар, якого хлопець чомусь не побачив. – Зараз я піду до інших хворих, а Яринка залишиться з тобою. У випадку тривоги натискайте червону кнопку.

– Зі мною мама сидить, але зараз вона пішла до тата, який лежить у сусідній палаті, – сказала, усміхаючись, дівчинка.

– Ану відгадай, що я тобі приніс?

– Зараз. зараз… Дай подумати. Мабуть, банани, апельсини і… напевне, цукерки.

– Ось, бери, – витягнув з коробки і простягнув їй чудовий голубий з білими вітрилами кораблик.

– Ой, Лесику, – вигукнула захоплено, – ти змайстрував мені кораблик щастя. Я знала, вірила, що ти колись мені його подаруєш. Які ми щасливі, правда? Ми завжди будемо щасливі, – щиро зазирнула Олексієві в очі.

А здалеку донісся похоронний плач церковних дзвонів… За невинно убієнними…

На світанку Ярину розбудив дзвін. Вона сіла на ліжку, перехрестилася. Ще вчора чула, як чорний крук, провісник смерті, кричав, кружляючи над прибережними травами, а потім завернув на Катрусине обійстя.

– Катруся вмерла, це по ній дзвонять, – промовила пошепки Ярина. – Вмерла в травні, у пору, коли природа святкує своє воскресіння, пішла у темноту смерті, залишивши все. Життя – обман, смерть – істина, якої ще ніхто не розгадав.

Поволі підвелася з ліжка, підійшла до вікна. Травневий ранок привітав її білими нарцисами, що, вмившись вранішньою росою, згорнули свої пелюстки, чекаючи появи сонця.

– Катруся вмерла, – навіщось повторила Ярина і почала повільно одягатися.

Колись Катруся була її найкращою подругою. Одиначка, вона виділялася з-поміж дівчат вишуканою шляхетністю, ніжною вродою. Завжди усміхнена, з великими карими очима і тонкими чорними бровами, володіла тією магічною силою, що заставляла всіх їй коритися. Хлопці бігали за Катрусею ще з дитинства, дівчата заздрили їй і старалися бути подібними до неї. Вона чудово співала і танцювала, ніколи ніхто не бачив її роздратованою чи злою. Найкраще одягалася, найкраще вчилася у школі. Все у її житті складалося так гарно і легко, як у казці, жила оточена любов’ю родини, у якій ніколи не було сварок чи нестатків.

Тоді, коли Катруся з книжкою в руках колисалася у кріслі-гойдалці, Ярина з мамою мліли у колгоспних буряках.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».