КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

1) одночасного зниження верхньої і нижньої меж покарання;

2) зниження тільки верхньої або нижньої межі покарання при зберіганні незмінною іншої межі;

3) введення альтернативного більш м’якого основного покарання;

4) вилучення альтернативного більш суворого основного покарання;

5) заміни безальтернативного основного покарання більш м’яким;

6) зниження верхньої і/або нижньої меж додаткового покарання;

7) перетворення обов’язкового додаткового покарання на факультативне;

8) заміни додаткового покарання більш м’яким видом;

9) вилучення додаткового покарання;

10) внесення змін до диспозиції статті Особливої частини КК, у зв’язку з чим вчинене діяння підлягає перекваліфікації за іншою статтею (частиною статті), що передбачає більш м’яке покарання. Причому, як роз’яснив Конституційний Суд України, не є внесенням змін до диспозиції статті Особливої частини КК збільшення розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, в якому вираховується, наприклад, вартість викраденого майна. У такому разі зміна кваліфікуючих ознак діяння не відбувається і кримінальний закон зворотної дії не має (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 р.).

Виходячи з ч. 1 ст. 58 Конституції України та ч. 1 ст. 5 КК України пом’якшення інших кримінально-правових наслідків вчинення злочину має місце у випадках:

1) введення нових підстав звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, статті 45, 46; спеціальні приписи в Особливій частині КК 2001 р.);

2) спрощення можливості звільнення від кримінальної відповідальності за раніше існуючими підставами (наприклад, ст. 49 КК 2001 р. у деяких випадках скорочує строки давності);

3) розширення переліку обставин, що пом’якшують покарання;

4) звуження переліку обставин, що обтяжують покарання;

5) зниження межі складання покарань при сукупності вироків і сукупності злочинів;

6) звуження підстав призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом;

7) обмеження призначення певного виду покарання за колом осіб або за розміром для певного кола осіб;

8) розширення кола підстав звільнення від покарання;

9) спрощення умов звільнення від покарання на вже існуючих підставах;

10) скорочення строків судимості.

4. Частина 2 ст. 5 КК за своїм змістом протилежна ч. 1 цієї ж статті. Відповідно до ч. 2 даної статті і на підставі ч. 1 ст. 58 Конституції України всі інші закони про кримінальну відповідальність, крім тих, що усувають злочинність діяння або пом’якшують кримінальну відповідальність, не мають зворотної дії в часі.

5. Іноді проблема зворотної дії закону про кримінальну відповідальність ускладнюється тим, що він частково пом’якшує кримінальну відповідальність, а частково її посилює. Дана ситуація має місце, наприклад, у випадках, коли в новому законі:

1) одночасно збільшується максимальна і знижується мінімальна межа покарання;

2) одночасно знижується максимальна і збільшується мінімальна межа покарання;

3) посилюється основне покарання і пом’якшується додаткове або навпаки;

4) посилюється покарання, але зменшується строк судимості тощо. У подібних випадках зворотну дію мають тільки ті положення закону про кримінальну відповідальність, що пом’якшують кримінальну відповідальність, і не мають такої всі інші положення. Наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, відповідно до КК 1960 р. каралося позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років (ч. З ст. 101), а за КК 2001 р. карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років (ч. 2 ст. 121). На підставі ч. З ст. 5 новий КК має зворотну дію тільки в частині зниження верхньої межі покарання. Отже, особі, яка вчинила даний злочин до 1 вересня 2001 р., може бути призначене покарання в межах від п’яти до десяти років позбавлення волі.

Стаття 6. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України

1. Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.

2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

4. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі принципів: територіального, громадянства; космополітичного (універсального); реального.

2. Відповідно до територіального принципу, сформульованого в ч. 1 ст. 6, особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.

Особами, які вчинили злочин на території України, можуть бути громадяни України, іноземці (за винятком осіб, які зазначені в ч. 4 ст. 6 КК) та особи без громадянства. Згідно зі змінами від 6 лютого 2003 р., що були внесені до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р., “особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином” (Урядовий кур’єр. — 2003. - 1 березня).

3. Поняття “територія України” визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. (ВВР. - 1996. - № 37. - Ст. 167). Стаття 1 цього Закону зазначає: “Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору”.

Поняттям “територія України” охоплюються:

а) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем. “До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватись міжнародними договорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права” (див.: ст. 5 Закону України “Про державний кордон України”);