Максим Рюмик - Желание выжить

О судьбе лейтенанта Карпова Л. А. я узнал только в 1956 году от знакомого мне генерал-майора тов. Клебанова, который сообщил, что Карпов погиб в авиакатастрофе в марте 1944 года под г. Мелитополем Запорожской области.

Це документальна розповідь про ратний труд солдатів і офіцерів Радянської армії в роки Великої Вітчизняної війни на території нашого краю (на початку та в період його звільнення) 1941—1944 років, а також про героїчне підпілля і партизанський рух та безприкладний опір краян фашистському терору, про земляків, які уславили себе на різних фронтах та в глибокому тилу ворога, як на своїй території, так і на партизанських стежках Європи.

Рецензенти:

ЯКУПОВ Назим Мухаметзянович, Герой Радянського Союзу, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки України;

БОГУЛЬСЬКИЙ Анатолій Андрійович, кандидат історичних наук, професор.

…

Колишня добра знайома Веліховської, Євгенія Олександрівна Яворська, зберігала листи від однополчан Веліховської, які цікавилися долею безстрашної подруги. Відшукав Марусю й підполковник запасу М. Є. Рюмик, який проживав у Чернігові. Максим Єфремович сам родом із села Ятрань (ранiше Когутівка) Новоархангельського району. Він залишив хвилюючу розповідь.

«З Веліховською я вперше зустрівся у вересні 1941 року. Того дня понад двадцять німецьких літаків несподівано завдали бомбового удару по нашому аеродрому. Як правило, всяка раптовість сприяє збільшенню втрат. Маруся, ризикуючи життям, рятувала тяжкопоранених і надавала їм медичну допомогу. Серед них був і я. Підступала смерть. Для врятування необхідна була кров. І тоді Маруся наполягла перед лікарями на тому, щоб узяти потрібну кількість крові у неї. Саме цьому молодому фельдшерові, випускниці Кіровоградського медичного технікуму, завдячую своїм життям. Після одужання розшукав рятівницю і прийняв у свою частину. Веселу, розумну Марусю любили солдати і командири. За найскладніших обставин вона знаходила слова для полегшення страждань поранених. Я вручав Веліховській урядову нагороду — орден Червоної Зірки. Розійшлися наші фронтові дороги наприкінці червня 1942 року.

Було це так. Авіатехнічний батальйон, яким я командував, знаходився в селищі Сутоган, що поблизу Луганська, а штаб восьмої повітряної армії — в м. Старобєльську. Полковник Перцуленко наказав мені терміново доставити літаком «П-2», пілот якого захворів, секретну пошту в штаб армії. Пошту доставив у строк. А по дорозі назад спіткала невдача — відмовив мотор. Довелося робити посадку, в результаті якої літак розбився. Я пошкодив ногу і хребет. Мене підібрали колгоспники і відправили до ближнього лазарету. Минуло кілька днів. Перший ешелон підрозділу, якому він належав, поспішно змінив місце дислокації. За другим рейсом мав перебазуватись і лазарет. Та через три години після виходу першого ешелону німецькі танки закрили шлях. Всі, хто міг рухатися, з боями вийшли з оточення. Тяжкопоранені ж — я, Володимир Шарапов і Йосип Кац — залишилися в землянці. На щастя, фашисти сюди не заглянули. Два дні пролежали ми без їжі і води. А на третій за нами приїхали німецьким легковим автомобілем переодягнені в гітлерівську форму М. Я. Веліховська і лейтенант Карпов. Машина благополучно пересікла лінію фронту. Нас зустріли радянські розвідники. На прощання Маруся мовила: «Бережіть себе, товаришу командир, для вирішальної сутички з ворогом…»

З Кишинева відгукнувся підполковник запасу Ф. М. Ільченко, колишній начальник штабу сьомої гвардійської бригади, чоловік Веліховської. Саме він разом з нашим земляком М. Є. Рибаком та іншими офіцерами першим проник у штаб-квартиру Паулюса. У листі він був небагатослівний. Нелегко було згадувати про найдорожчу людину у своєму житті. В роті зв’язку з’явилася струнка і чарівна красуня з санітарною сумкою. З-під пілотки на плечі спадало густе волосся, прикриваючи офіцерські погони. Це й була дочка степової Еллади чарівна Марія Веліховська. У боях на Мамаєвому кургані, де навколо вирувало пекло війни, вона жодного пораненого не залишила на поталу фашистам. Була нагороджена медаллю «За відвагу», а згодом з’явилися й інші нові нагороди. Вона пройшла з 7-ю гвардійською весь переможний шлях. Визволяла й рідну Кіровоградщину. Після війни кілька разів приїздила до рідного міста над Інгулом. Заходила в технікум, зустрічалася з друзями.

Рани війни вкоротили їй віку. Поховали Марію Веліховську в Києві, на Байковому кладовищі.

Памятник на могиле Велиховской М. Я.

г. Киев, Байковое кладбище

Ильченко-Велиховская Мария Яковлевна

14.12.1920 — 16.05.1961

Дорогой безвременно ушедшей жене. Смерть вырвала радость из моего сердца, на него льются горькие слёзы

Битва под Сталинградом разделяется на 2 периода:

— оборонительный (17 июля — 18 ноября 1942 года);

— контрнаступление (19 ноября 1942 года — 2 февраля 1943 года).

Если человеку довелось быть непосредственным участником Сталинградской битвы — эти события остаются в его сознании на всю жизнь.

Помню, полноликая луна освещала искалеченный Сталинград. Чёрные выщербленные трубы, как мрачные памятники исчезнувшего в глубине веков безвестного народа, поднимались над пепелищем.

Под обрывистыми берегами реки Волги валялись скованные морозом людские трупы, изломанные тела, торчащие вверх ноги, скрюченные судорогой кисти рук. И всё это было наяву.

Самыми тяжёлыми для защитников Сталинграда были 13—15 сентября 1942 года. Противник вышел к Волге в районе Латошинка — Рынок. Требовалось подкрепление из резерва Главного командования. В числе прочих на оборону Сталинграда была направлена 8-ВА генерала Хрюкина, в состав которой входил наш 132-ОАТБ.

8-ВА в первых числах августа 1942 года перешла из Сталинградского во вновь созданный Юго-Восточный фронт. В конце сентября 1942 года Юго-Восточный фронт был переименован в Сталинградский фронт, а Сталинградский фронт стал Донским фронтом.

Лётчики 8-ВА с 19 ноября 1942 года по 2 февраля 1943 года только в Сталинграде произвели 45225 самолётовылетов, сбросили на головы врага 15400 тонн бомб всех калибров. За это же время они сбили 929 немецких самолётов 17 17 У отца много записей о Сталинградской битве, но в основном они касаются хронологии событий и статистических данных. Это были заготовки для выступлений. Записей о конкретных боевых эпизодах нет, но наши соседи по дому (бывшие военные) знали больше и очень уважали отца за то, что он прошёл всю «Сталинградскую мясорубку». Косвенным образом можно оценить ратный подвиг тех лет по текстам из «Наградных листов» отца и его подчинённых по 132-ОАТБ. .