Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

Але для того треба, насамперед, з'ясувати констеляцію Остапа Вишні в сучасній українській літературі, а заразом і питому вагу літературну його «Усмішок». До цього нас зобов'язує, принаймні, сам факт трьох томів «Усмішок».

…Сельбудівська читальня. Хлопці читають черговий фейлетон О. Вишні «Бережіть ліси». Одсунувши на потилицю кашкета, а на лоба до самісіньких очей накошливши чуба, парубійко, з веселим, ладним кожної хвилини пирснути обличчям читає: «Садіть ліс! Бережіть ліс! Не нищіть дерева! Ліси – наше багатство! Ліси тепер наші! Селянські тепер ліси! Народні тепер ліси!..»

Либонь нічого смішного ще нема, але хлопці вже регочуться. Регочуться хлопці, аж за боки беруться – повірите? Вам дивно, дивлячись на них, і навіть ніби трохи ніяково, а втім дивуватись нема чого – «Хлопці звикли смішне вичитувати в Остапа, отож і сміються вже по звичці», – так принаймні, пояснює це місцевий учитель.

І справді, Остап Вишня до смаку припав нашому селу. Він знає село до найменших дрібниць, він уміє подати його фолькльор, зорати перед читачем незнану йому сільську цілину, в нього постійний і завжди свіжий контакт із селом. О. Вишня, власне, є селянський фейлетоніст і то не без підстав «Плуг» брав над ним літературне шефство. У своїх «Сільських усмішках» О. Вишня, як і наше село, – запашний, барвистий на дотеп, на влучне порівняння, на мовний кольорит, але разом із тим він і примітивний, як наше село.

Цю примітивність він переносить із своїх «сільських усмішок» і на инші фейлетони, але, переходячи міську царину, ця примітивність втрачає притаманний собі грунт, вульгаризується, переходить із гуморески в сміховину невеликого гатунку, що, кінець кінцем, складає літературне обличчя Остапа Вишні, ба навіть певне явище – Остап Вишня, над яким власно мало ще задумувався, а то й просто собі не думав сучасний український критик та публіцист, не кажучи вже за нашого масового читача.

Але віддамо ще раз належне Остапові Вишні, згадаймо його безперечно художні «Сільські усмішки», згадаймо його прекрасні запашні «Косовиці», «Жнива», прочитаймо з насолодою «Темну нічку-петрівочку», його барвистий «Ярмарок», щоб сказати – які величезні здібности в цього автора, яке знання сільського побуту, фолькльору, мови! Які можливості були перед автором, наколи б він у своїй дальшій творчості йшов межами «Косовиць», манівцями «Темної нічки-петрівочки», майданом «Ярмарку»! і яка шкода, що поруч «Вишневих усмішок» стоять прикрі Вишневі гримаси, яка шкода, що чималі Вишневі адепти йдуть за Вишнею саме шляхом його гримас, що створило в нашому літературному сьогодні «Вишніянство», як певний жанр нашого сучасного гумору.

Отож маємо поставити, на жаль – чи не вперше – на вид нашому читачеві гримаси «Вишніянства», щоб виповісти йому війну й засудити його.

Треба, мабуть, погодитись і визнати за аксіому, що коріння справжнього, нескороминучого і позверхового, а глибокого і тривалого гумору ховається в комізмі ситуації, що примушує читача захоплюватись і сміятись із дисклокації дієвих осіб та речей у гумористичному творі, де динаміка дії натрапляє на несподіваність, ускладнення й дивує ефектним, часто занадто простим (і в цьому чи не найбільший ефект!) розв’язанням. Такому видові гумору слово, комічний вислов править тільки за помічну функцію, бо центр ваги комізму там не на слові, а на ситуації. Ми дивимось на виставі Гоголівського «Ревізора» чи Мольєрових «Тартюфа», «Міщанина-шляхтича», «Лікаря з примусу» або читаємо «Мертві душі», чи, кінець кінцем, Аверченкові гуморески й сміємося. Цей сміх у нас тут викликає, розуміється, не слово, а сама дія, бо комізм слова – живий тільки в аспекті свого часу, а комізм ситуації легко може абстрагуватись від конкретних часових обставин і переходити кордони своїх епох. Отже, комізм слова – тимчасовий і скороминучий, комізм ситуацій – якщо й не може, натурально, бути вічно, то принаймні, прагне цього, він тривалий і живучий.

Неправильно було б сказати огульно, що Остапові Вишні бракує зовсім комізму ситуації, він трапляється в нього подекуди, ну хоч би взяти, приміром, його фейлетони «Як я рибу ловив», «Підмолоджування», «Геть сором», але це, власне, вийнятки. Гумор О. Вишні спирається, насамперед, на комізм вислову, часто комізм зрусифікованого вислову, або ще гірше комізм (якщо це можна серйозно назвати комізмом) вульгарщини, досить прозорого натяку на елементи звичайнісінької порнографії.

Ось кілька зразків цього непевного комізму вислову чи гумору русизму: «Праведні слова… Іменно підходити й іменно «вміючи…» «І замість «смички» получилось саме «ох»… «согласний, товаришочки, согласний…» «розрішилась благополучно, «юринда», «заміченіє» «Кирпаті гори» (розумній – Карпати Б. В.), «Ох, і харрашо на селі!..» До речи: О. Вишня чогось вважає за вельми дотепний цей вислов «харрашо», «хароший», і він не може по доброму розлучитись із ним у одному фейлетоні, а й далі багато разів уживає його на розвагу нашому сільському читачеві, що жадібно ковтає те, «не мудрствуя лукаво», й на потіху аматорам «малоросійських вещичок».

Мова мовиться, розуміється, не про так званий «сказ», що поза своєю комічною стороною подає живу, з життя, з побуту взяту, картину, а про дешевий спосіб насмішити «до нікуди» свого читача. Проте в О. Вишні можна натрапити подекуди й «сказ», взяти, наприклад, гумореску «Охорона народнього здоров'я»:

«Чи-лі какая, примєрно, «бешиха», чи там «глаз» чи «пристріт» чи «сояшниця», – баба етая, ну, как ото рукою знімаєть… Такая ото баба… Уп'ять-же таки: «зуби», «переполох», «простуда», чи-лі какой нібудь вас «огник» поприщить, – усьо ето баба Палажка достоменно проізойшла й на все єті болісті їй просто таки вроді наплювать…»

Та в тому-то й біда, що за «сказом» ідуть у О. Вишні зловживання покрученим словом, русизмом, і сумлінний критик міг би списати багато паперу, виписуючи та підраховуючи оту «юринду» та «харрашо», але я гадаю, що цю роботу можна з легкою душею покласти на дозвілля статистиків.

Остап Вишня виробив собі кілька штампованих засобів і раз-у-раз орудує ним, не турбуючись за те, як, кінець кінцем, читач сприйматиме їх. Адже-ж ці гуморески були розраховані на газету, на одноденне читання, а не на три томи «усмішок». Ось зразки цього Вишневого засобу, що може й веселять «медлительного в движениях малоросса», але набридають хоч трохи культурнішому читачеві: «Великі ножиці, грізні ножиці, гострі ножиці, розчепірені ножиці… Отакенні ножиці…» Чи ще: «Село – це така собі територія, а на тій території хати, хліви, льохи й церква… Поміж тими хатами вулички… У льохах нема нічого, бо давно вже поїли… На церкві хрест, а на хресті галка… Хрест золотий, а по позолоті по тій – купочки біленьки, – то птиця господня антирелігійну пропаганду робить»,