Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

Злий памфлет на забобони серед темних селянських жінок («і щось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає. Коли б, Господи, не відьма» і т. д.) під «вправною рукою» перетворюється на апологетику цих забобонів. «Село-техніка». «І такі речі, – кричить Полторацький, – видаються масовими тиражами, коли ми маємо тракторні колони». – От уж, воістину «не дав Бог жабі хвоста». Розумієте, тов. Европенко-Европацький, в чому справа? Остап Вишня починає: «скрізь і всюди чуємо – техніка в нас на селі слабувата, поліпшити техніку слід», і почавши так, далі говорить: «техніки на селі скільки завгодно і ще одна». Яка ж це «одна»? А це та, шо в індивідуала. Далі Вишня іронізує з «техніки» індивідуального господарства. І все. Чого ж репетує Полторацький? Хіба не розумієте? Він, по-перше, проти іронії над «технікою» дрібного власника, себто проти техніки колективного господарства, по-друге, він хоче показати свою обізнаність на «тракторних колонах». І коли він не знає, що до цих тракторних колон тільки останніми роками рушило селянство (і то не все), то йому це й не потрібно знати: він же не політик, а тільки «морфолог».

«Сільська юстиція».

– «Тут маємо, – пише фурорист, – кілька надзвичайно яскравих описів садизму українського селянства. Можна сказати, що всі ці описи підходять, як паралель, до відомої свого часу статті «о русской жестокости» М. Горького, яка була відзначена в усій радянській пресі, як наклепницьки однобічна. На такій самій позиції стоїть і Вишня».

Що О. Вишня дав кілька описів садизму українського селянина – це так. Але якого селянина, тов. Европенко-Европацький? Того, що мільйонно рушив, скажім, до колективів? Якраз навпаки! Мова йде саме про того темного безкультурного пейзана, що його виховував царат протягом кількох століть і який в певній кількості екземплярів залишився й на сьогоднішній день. Наклеп це? Чи може Вишня й справді бере українського селянина не в динаміці, а в статиці і заявляє, що цей селянин з природи своєї садист? Звертаємось до «усмішки». – «Забуваються ці кодекси, – пише Вишня, – вже з моди виходять, не так часто вже їх надибаєш». – Що цією останньою фразою говорить наш гуморист? Він говорить, що садизм українського селянина визначався певним режимом і що за радянської влади цей садизм «виходить із моди». Досить цієї заяви? Здається, досить!

І знову я, тов. Европенко-Европацький, гублюся й ніяк не можу дати собі відповіді, чого більше бракує авторові «монографії»: вміння думати чи найелементарнішої літературної чесности.

Ті ж махінації пророблено і з такими усмішками, як «охорона народнього здоров'я», як «профос», як «гінекологія» і т. д. На жаль, моя контрмонографія так розрослася, що я, при всьому своєму бажанні до дрібниць розшифрувати «ліві» шахрайства й зразкову некультурність, – далі не можу зупинятися на деталях. Не можу зупинятися й на прекрасно поданому Вишнею «Ярмаркові», що в ньому він, Вишня, не тільки блискуче подав образ капіталістичної анархії, але й не менш хороше показав, як в ярмарковій метушні облопошують «недосвідчених дядьків» «культурні баришники», тим самим засудивши це породження капіталістичної системи. Не можу я, таким чином, зупинитися й на нових, так би мовити, ярмаркових шахрайствах «морфолога». Ніяк тільки не можу я обминути тих «морфологічних» махінацій, що їх пророблено над «усмішкою» «У колектив». – «Загальна установка цієї усмішки – позитивна» – не міг нарешті не визнати (це єдине визнання, яке пішло на «користь» Вишні) Полторацький, говорячи про цю мініятюрку, – «в відношенні до колгоспу», – додає він. – «Ясно також, що негативної, – раптом продовжує він, – не пропустила б цензура». Цікаве продовження? «Не пропустила б цензура»! А як же вона пропустила попередні «усмішки»? Саме ті, що їх так «крив» ваш інфернальний патрон? Цікава послідовність! Послідовність, так би мовити, кишенькового злодюжки…

– «Тисячам робітниів, що сьогодні їдуть на село, – кінчає цей розділ Полторацький, – керівниками аґрореволюції – не можна рекомендувати читати згаданих усмішок: вони лише відіб’ють у них охоту їхати в таку темряву й глуш на вірну моральну й культурну смерть».

І знову Полторацький повертається до хлестаковських сентенцій, і знову він підкреслює, що він розумніший за тих робітників, які їдуть на село керівниками аґрореволюції, і знову…

– Та буде вам! – скрикнув несамовитим голосом тов. Европенко-Европацький. – Я і цей розділ викреслюю. Хіба ви не бачите, що це… не головне.

– Я, знаєте, людина вперта, – промовив я. – Давайте знову шукати головного.

– Саме цього мені й хотілось! – заспокоївся враз мій співбесідник. – Продовжуйте, будь ласка.

5. ОСТАП ВИШНЯ, МАШИНА Й МІСТО

«Ми вже кваліфікували соціальне походження тієї суспільної верстви, що висунула нашого автора. Наша сучасність дала нам досить зразків того, як ставляться представники деяких селянських верств до міста. Місто пригноблює їх… звідси виникає мінор… Остап Вишня, як відомо, є… рекордсмен веселощів».

– Ні, – сказав тов. Европенко-Европацький. – Ми почнемо не з цього автографного протиріччя, яке виникає з припущенням, що О. Вишня селянський письменник. Ми почнемо з цього абзацу:

– «Зовсім незрозуміло, – пише Полторацький, – нашому авторові (себто О. Вишні. – М. X. ), що машини ми запроваджуємо не для полегшення умов роботи в першу чергу, а в першу чергу для того, щоб перемогти стихію й поставити нашу країну на вищий технічний щабель». – «Те, що Вишня висуває в першу чергу машину, як звільнення від праці – чи не є це неправильне розуміння праці, як прокляття? Соціяльна суть такої постановки питання про працю добре втлумачена».

– Що ви на це скажете?

– Що ж тут говорити, – промовив я. – Давайте краще ще один уривок прочитаємо. Читайте:

– «Яку свою ідею дала світові Росія? Може ідею Чернишевського з його приматом розподілу над продукцією, коли поступовішою вважалося країну, де при менш розвиненій продукції «справедливіше» уряджено розподіл матеріяльних дібр? Жебрацьку філософію «чорного переділу», примата потреби над працьовитістю. Не тудою нам дорога».

Як ви гадаєте, тов. Европенко-Европацький, чи нема між цими двома цитатами споріднености? Чи не помічаєте ви, що і в першій, і в другій цитаті розв'язується, так би мовити, одна і та ж проблему, саме проблема – як зробити нашу країну, так би мовити, щасливою? Чи не помічаєте ви, що як автор першого уривка, так і другого, – обидва вони сходяться на тому, що щасливою наша країна не тоді буде, коли буде «справедливіше уряджено розподіл матеріяльних дібр», не тоді, коли машину буде «запроваджено для полегшення умов роботи», а саме тоді, коли ми поєднаємо життя з машиною, щоб перемогти «стихію», щоб «стати на вищий технічний щабель»? Відкіля взято перший уривок? З «монографії» Полторацького. Відкіля взято другий? Другий взято з одної із статтей фашиста Донцова. Думки зворушливо збіглися. Коли панфутурист Шкурупій пише романи («Жанна-батальйонерка»), під якими завжди підпишеться націоналіст Маланюк, тоді панфурурист О. Полторацький виступає в нашій пресі з теоріями, з якими фашист Донцов солідарний на всі 100 відсотків. Донцов говорить: з «жебрацькою філософією» «примата потреби над працьовитістю» нам недорога, а Полторацький йому підтакує: цілком справедливо. «Машини ми запроваджуємо не заради філософії неробства»… – Надзвичайно зворушливе єднання!