Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

Після призначення Б. В. Саиінкова комісаром Південно-Західного фронту комісаром 7-ї армії став есер І. Д. Сургучов.

16–17 липня австро-німецькі війська форсували Збруч в районі Гусятина, але тут російські з'єднання змогли відкинути їх за річку.

Гандзюк Яків (1863–1918) — військовослужбовець, генерал-майор російської служби. Під час Першої світової війни командував 104-ю піхотною (потім 1-ю Українською) дивізією у складі 34-го армійського корпусу. Після відставки П. Скоропадського, 23 грудня 1917 р. обійняв посаду командира І Українського корпусу.

Разом з начальником штабу корпусу генералом Я. Сафоновим наприкінці січня 1918 р. прибув до Києва, щоб дістати вказівки Генерального Секретарства; тут вони були схоплені більшовиками і розстріляні.

Тобто 4-й полк 104-ої дивізії — 416-й піхотний Верхньодніпровський.

Фон Потбек В. В. - генерал-лейтенант російської служби. Командував 6-м армійським корпусом, у вересні-листопаді 1917 — 1-ю армією Північного фронту.

4 травня 1918 р. Раднарком призначив його військовим керівником Приволзького окружного військкомісаріату.

У складі російських військ діяв союзницький Британський автобронедивізіон.

Мається на увазі Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка утворилася 27 лютого (12 березня) 1917 р. як Рада робітничих депутатів. 1 березня до неї обрано було представників від армії та флоту.

До вересня 1917 р. більшість в Раді належала есерам і соціал-демократам (меншовикам). Головою виконкому Ради було обрано лідера меншовицької фракції Державної Думи М. С. Чхеїдзе, його товаришами (заступниками) — есера О. Ф. Керенського і меншовика М. І. Скобєлєва. Рада діяла як орган революційної влади, зокрема видала т. зв. ''Наказ № 1», який запроваджував в армії та на флоті виборні солдатські комітети.

2 (15) березня Петроградська Рада передала владу Тимчасовому урядові. Після придушення Корніловського заколоту Рада більшовизувалася; її головою було обрано Л.Д. Троцького. Здобуття більшості в Петроградській і Московській Радах дало підстави більшовикам сподіватися на захоплення влади в країні.

У дійсності указ Тимчасового уряду про відновлення смертної кари на фронті, застосування якої було в компетенції «військово-революційініх» дивізійних судів (зокрема, за опір виконанню бойових наказів і розпоряджень начальників, явні повстання і підбурювання до них), було видано 12(25) лииня 1917 р., тобто іде за Верховного головнокомандуючого О. Брусилова.

Аккерман Петро — генерал-майор російської служби. 1917 р. був інспектором артилерії 34-го (1-го Українського) корпусу. За гетьманату — генеральний значковий армії Української Держави, у серпні 1918 р. змінив генерала Стелецького на посаді начальника Штабу Гетьмана.

Зеленевський Гнат — 1918 р. осавул (особистий ад'ютант) гетьмана в ранзі полковника.

Марков Сергій Леонідович (1878–1918) — військовий діяч, генерал-лейтенант російської служби. Перед війною викладав у Миколаївській військовій академії.

3 серпня 1917 р. виконував обов'язки начальника штабу головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту. Разом з Л. Корніловим заарештований при придушенні заколоту, утримувався у Биховській тюрмі, втік на Дон.

У Добровольчій армії командував 1-м Офіцерським полком, 1-ю піхотною діоіізією. Помер від ран.

Денікін Антон Іванович (1872–1947) — військовий і політичний діяч, генерал-лейтенант російсмеої служби, один з лідерів білого руху.

1917 p. - командуючий 8-м армійським корпусом й 4-й армії генерала О. Рогози, з 5 квітня — начальник Штабу Верховного Головнокомандуючого, 31 травня (13 червня) — 30 липня (12 серпня) головнокомандуючий арміями Західного фронту, 2-29 серпня (15 серпня — 11 вересня) — головнокомандуючий арміями Південно-Західного фронту.

За підтримку Корніловського заколоту усунутий з посади і заарештований, 19 листопада втік з Биховської норми на Дон.

Один з організаторів Добровольчої армії. З 31 серпня 1918 р. — 1-й заступник голови «Особливої наради», з 8 жовтня — головнокомандуючий Добрармії, з 8 січня 1919 р. — головнокомандуючий «Збройними Силами Півдня Росії», заступник «Верховного правителя Росії» О. В. Колчака, з 4 січня 1920 р. — «Верховний правитель». 23 березня 1920 р. передав командування П. М. Врангелю, після чаго емігрував.

Автор 5-томного опрацювання «Очерки русской смуты» (Париж, 1921–1926).

Про ці події сам Л. І. Денікін нисан так:

«У розвиток настанов уряду Ставка призначила на всіх фронтах пеані дивізії для українізації, а на Південно-Західному фронті крім того 34-й корпус, на чолі якого стояв генерал Скоропадський. У ці частини, що стояли звичайно в глибокому резерві, рушили явочним порядком солдати з усього фронту…

… У серпні, коли я командував Південно-Західним фронтом, з 34-го корпусу мені почали надходити погані звістки. Корпус якось став виходити з прямого підпорядкування, одержуючи безпосередньо від «генерального секретаря Петлюри» і вказівки, і вкомшісктування. Комісар його знаходився при штабі корпусу, над приміщенням якого повівав «жовто-блакитний прапор»… Я викликав до себе генерала Скоропадського і запропонував йому притамувати різкий перебіг українізації і, зокрема, відновити права командного складу або відігустити його з корпусу. Майбупіій гетьман заявив, що про його діяльність склалася хибна думка, ймовірно, через історичне миігулс фамілії Скоропадських, що він щиро російська людина, гвардійський офіцер і зовсім чужий самостійності; викопує лише покладене на нього керівництвом доручення, якому сам не співчуває… Ллє по тому Скоропадський поїхав у Ставку, звідки моєму штабові наказано було… сприяти українізації 34-го корпусу»

(Деникин Л.И. Очерки русской смуты. — Т. 1, вып. 2 // Вопр. истории. — 1990. - 10. — С. 109).

Удовиченко Микола (1885–1937) — військовослужбовець, капітан російської військово топографічної служби. Кооптований член Українського генерального військового комітету, призначений представником УГВК при штабі Південно-Західного фронту замість П. Скрипчинського. За Гетьманату — полковник, служив у Головному ннабі. За Директорії — начальник Персональної управи Військового міністерства УНР, генерал-хорунжнй Армії УНР. на еміграції у Франції.

Клименко — військовий діяч, полковник російської служби. 1917 р. — командор 153-ї піхотної дивізії 34-го армійського корпусу (потім 2-ї дивізії І Українського корпусу). 17 квітня 1918 р. призначений командуючим Подільським корпусом. З червня 1918 р. — командир Сердюцької дивізії з правами командира корпусу, генеральний хорунжий армії Української Держави. 1919 р. перейшов до Добровольчої армії.