Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

За згодою Тимчасового уряду і Верховного Головнокомандуючого Л. Корнілова з серпня 1917 р. створювалися два Польські корпуси легіонерів.

формування з військовополонених чехів і словаків здійснювалося за угодою між Тимчасовим урядом і Чехо-Словацьким національним комітетом на чолі з Т. Масариком. 13 червня 1917 р. було віддано наказ про розгортання корпусу.

С. Петлюра після відставки з поста Генерального секретаря військових справ сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, був призначений його отаманом. Кіш складався з двох куренів, з них перший (червоних гайдамаків) був сформований з фронтовиків, другий (чорних гайдамаків) — з юнкерів та студентів. Формація разом з Січовими Стрільцями взяла на себе головний тягар боїв за Київ у січні 1918 p., зокрема здобула штурмом фортечні приміщення заводу «Арсенал» — центру більшовицького повстання.

Ковенко Михайло — військовий і політичний діяч. За фахом — інженер. Член УСДРП, згодом — УПСР.

Під час оборони Києва в січні 1918 р. був комендантом міста, здійснив арешт кількох членів Центральної Ради, які вступили в змову з ворогом. Створив у Києві 16 куренів Вільного Козацтва з робітників заводів Грстера, «Арсеналу», залізничних вокзалів, окремих районів міста — до 400 багнетів. Ці курені першими вступили в бій з повсталими проти Центральної Ради арсенальцями, а згодом влилися в Гайдамацький кіш Слобідської України.

1919 p. М. Ковенко був Головою Верховної слідчої комісії Директорії для боротьби з контрреволюцією, редактором газети «Україна». З 1920 р. — на еміграції

П. С. Балуев командував Західним фронтом з 15 (18) серпня до 12 (25) листопада 1917р.

У тексті видання ''Уривок зі «Споминів» Гетьмана Павла Скоропадського» у «Хліборобській Україні» (IV 7 і 8 [1922–1923], С. 3–40; V [1924–1925], С. 31–92) цей епізод викладено так: «У той, час князь Віктор Сергійович Кочубей прислав до мене з рекомендаційною карткою Котова-Коношенка (курсив наш.,-Лет.), який розповів мені,що він українець, дідич з Харківщини, організував там вільних козаків, був десь українським комісаром. Пізніше я довідався, що до революції він належав до якоїсь крайньої правої організації» (див. перевидання «Уринка. зі 'Споминів'» п. з. «Гетьман Павло Скоропадський. Спомини». — К., 1992.-С. 55).

Гіжицький Т. М. — активний діяч «Української народної громади», державний секретар в кабінеті Ф. А. Лизогуба. 1919 р. входив у крайньо правий політичний блок в Одесі.

Моркотун Сергій Костянтинович. — Поліцейський чиновник, після Лютневої революції — начальник залізничної міліції Південно-Західних залізниць.

1918 р. — особистий секретар гетьмана П.Скоропадського. У жовтні 1919 р. оголосив у паризькій газеті «Cause Commune'', що очолював у Києві масонську ложу, рядовим членом якої нібито був С: Петлюра.

Батько С. Моркотуна був прийняти у домі дядька П. Скоропадського, О. Олсуф'єва, як особистий лікар великого князя Георгія Олександровича.

Ластовчеико Юрій — штабс-капітан російської служби, підосаул війська УНР. Член корпусного комітету 34-го корпусу. З листопада 1917 p., після призначення Ю. Катана командиром дивізії — тимчасовий командир 1-го Сердюцького полку Гетьмана Богдаца Хмельницького. В грудні 1917 р. очолив підрозділ полку, відправлений до Полтави, де був позрадницьки вбитий під час переговорів з місцевими більшовиками.

Голубович Всеволод Олександрович (1890 —?) — політичний і державний діяч, журналіст. За фахом — шляховий інженер. Член УПСР.

Член Центральної Ради, Малої Ради. З липня 1917 р. — генеральний секретар шляхів, згодом генеральний секретар торгівлі і промисловості. Очолював делегацію УНР на мирних переговорах у Брест-Литовському. З 30 січня до 29 квітня 1918 р. — голова Ради народних міністрів, міністр закордонних справ УНР.

У 1919–1920 рр. редагував газету «Трудова громада», що виходила в Кам'янці-Подільському й Вінниці. 1921 р. за радянської влади засуджений разом з іншими членами ЦК УПСР. Після амністії очолював Раду народного господарства УСРР. 1931 р. репресований у справі т. зв. «Українського національного центру».

9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила IV Універсал, у якому проголошувалася повна незалежність України: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу».

О. П. Греков походив з села Санич Глухівського повіту, де його батько мав маєток. Інший батьків маєток містився у Рильському повіті Курської губернії. Сам генерал поблизу Курська придбав свого часу масток Олсександрівку.

Скоропис-Йолтуховський Олександр Філаретович (1880–1950) — політнчний та громадський діяч. Член Радикальної Української партії, організатор Української соціал-демократичної спілки. 1906 р. засланий до Сибіру, втік за кордон.

Під час Першої світової війни — провідний діяч Спілки Визволення України (голова берлінського відділу), заступник голови Загальної Української Ради. Працюючи в Німеччині, добився зосередження українців-військовополонених в окремих таборах й опікування ними з боку СВУ. У січні 1918 р. — уповноважений Центральної Ради по формуванню українських військових частин з військовополонених в Німеччині та Австро-Угорщині.

З 1 березня 1918 р. — губернський комісар, за гетьманату — губернський староста Холмщини й Підляшшя. На початку грудня 1918 р. заарештований у Бресті польськими військами, що окупували області Західної України.

З 1920 р. — на еміграції. Член Ради присяжних монархічного «Українського союзу хліборобів-державників», співзасновник Українського наукового інституту в Берліні, автор праць з політичних та економічних питань. Один з провідних ідеологів українського монархізму.

1945 р. репресований НКВС СРСР.

У Києві наприкінці 1917 р. зосередилася значна кількість військовополонених — вихідців із Західної України. 13 листопада Тимчасова головна рада західних, буковинських і угорських українців закликала їх вступати в ряди Січових Стрільців; відозву підписали Р. Дашкевич, Є. Коновалець, І. Лизанівський, Г. Лисенко, М. Низкоклон, Ф. Черпик, І. Чмола. У січні 1918 р. до новосформованого куреня прибули колишні військовополонені старшини Легіону Українських Січових Стрільців. Спочатку формація мала назву «Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців», далі — 1-й курінь Січових Стрільців. У березні 1918 р. курінь розгорнувся в 1-й полк Січових Стрільців. Був однією з найбоєздатніших і дисциплінованих частин українського війська. Охороняв уряд, брав участь в обороні Києва від військ Муравйова.