Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

… Ми вирішили говорити радше безпосередньо з німцями. Німецьке командування визначило для переговорів полковника Генерального штабу Пзе. Він вислухав пильно всі наші уваги (це було ще того самого дня пізнім вечором) і заявив, що нічого вдіяти не можна, бо справа, є вже вирішена, та поставив нам ультиматум: або беззастережне визнання гетьмана Скоропадського з боку січових стрільців, або їхнє обеззброєння»

(Коновалець. Причинки до історії української реадлюції // Історія Січових стрільців. — К., 1992. — С. 291–292).

Після цих переговорів Січові Стрільці перейшли до Луцьких казарм, де 30 квітня були блоковані німецькими військами. Нарада стрілецьких старшин об 11 годині вирішила роззброїтися, однак на почесних умовах, зокрема, без присутності німецьких вояків. Це було здійснено між. 15-ю і16-ю годинами…

Сливинський Олександр — військовий діяч, Генерального штабу підполковник російської служби. Наприкінці Першої світової війни обіймав посаду начальника штабу кавалерійського корпусу.

У червні 1917 р. на II Всеукраїнському Військовому з'їзді обраний членом Українського генерального військового комітету, 3 листопада 1917 полковник, заступник начальника Українського Генерального військового штабу., З січня, 1918 р. — начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, з березня,1918 р. — начальник Українського Генерального військового штабу. Основний автор проекту розгортання української армії на базі залишених в українському реєстрі російських з'єднань і частин.

За гетьманату з червня 1918р. — начальник Генерального штабу. Був військовим експертом делегації Української Держави на переговорах з РРФСР..

Після повалення гетьманату — на еміграції в Німеччині й Каналі. «Що ж торкається полковника Сливінського, то він, як скомпрометваний активною участю у федеративнім акті гетьмана, ніякої участи у складі військ Директорії не брав»

(Історія українського війська. — 4-е вид. — і Львів, 1992; — С. 580–581).

Аркас Микола Миколайович (1889–1939) — військовослужбовець… Син видатного українського історика, М. Аркаса. 1918 р. командував кінним відділом охорони Центральної Ради, потім Начальник конвою (особистої охорони) гетьмана,П. Скоропадського.

1919 р. — командир кінно-гонецького полку, 2-го кінного Переяславського полку армії УНР. У листопаді з полком приєднався до 2-го корпусу Української Галицької Армії, яка в цей час уклала союз із Добровольчою армією Денікіна; оголошений владою УНР поза законом.

Керував театром в Ужгороді.

Протофіс — скорочена назва Всеукраїнської спілки представників промислу, торгу, фінансів, сільського господарства. 15–18 травня 1918 р. у Києві за участю представників уряду відбувся, з'їзд підприємців, комерсантів, фінансистів та землевласників. Він офіційно прийняв статут «Протофісу» і затвердив склад постійного представницького органу — Ради.

Організація прагнула закріпити приватну власність на землю, добитися державних кредитів для відновлення продуктивності поміщицьких маєтків, скасувати свободу страйків, запобігти можливості втручання робітників у функції адміністрації підприємств тощо. У подальшій діяльності Протофіс тяжів до відновлення федерації з Росією.

Василенко Микола Прокопович (1866–1935) — науковець, громадський і політичний діяч. Закінчив філологічний факультет університету в Дерпті, історик права, публіцист. Співробітничав у часописі «Киевская старина». 1905 р. як редактор прогресивної українофільської газети «Киевские отклики» був засуджений до однорічного ув'язнення, після якого склав іспити за юридичний факультет Одеського університету.

Співробітник Українського наукового товариства в Києві і редактор його «Записок». З 1909 р. — приват-доцент Університету Св. Володимира в Києві, з 1911 р. — дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. — По Лютневій революції — попечитель Київського шкільного округу, з травня 1917 р. — товариш (заступник) міністра освіти Тимчасового уряду. Член Партії конституційних демократів.

З 2 травня 1918 р. — міністр народної освіти, з 3 до 20 травня — одночасно т. в. о. міністра закордонних справ і віровизнань, з 21 червня до жовтня 1918 р. — міністр народної освіт та мистецтва Української Держави. Президент Державного Сенату, За радянської влади — академік ВУАН і її другий президент (1921–1922). Переслідувався за свою колишню політичну діяльність.

Шелухін Сергій (1864–1938) — громадський, політичний та державний діяч, правник, поет (псевдонім — С. Павленко). Закінчив Університет Св. Володимира в Києві, служив слідчим, прокурором, членом окружного суду.

1917 р. — голова ревкому в Одесі. Член ЦК Української партії соціалістів-федералістів, член Центральної Ради. З 15 січня 1918 р. — член Генерального Суду УНР. У лютому — квітні 1918 р. — міністр судових справ УНР (відкликаний з кабінету за партійною ухвалою).

Голова делегації Української Держави на переговорах з РРФСР.

З грудня 1918 р. — виконуючий обов'язки міністра судівництва УНР; член мирної делегації в Парижі. З 1921 р. — на еміграції. Професор права Українського університету у Відні, з 1922 р. — у Празі.

Ніковський Андрій Васильович (1895–1942) — громадський і політичний діяч, вчений, літературний критик. Учасник нелегального видання «Боротьба», редактор газети «Рада» (1915). Працював у Комітеті Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст.

По Лютневій революції — секретар Київського виконавчого комітету, член Ради Товариства українських поступовців, заступник голови ради Союзу українських автономістів-федералістів. Член Центральної Ради, Малої Ради, «Крайового комітету для охорони революції на Україні». Редактор органу Української партії соціалістів-федералістів «Нова Рада» (1917–1919). У 1918 р. — перший голова, член президії Українського Національного Союзу.

Міністр закордонних справ уряду УНР На еміграції. Повернувся в Україну 1924 p., науковий співробітник ВУАН. У 1930 р. репресований ДПУ УСРР у сфабрикованій справі «Спілки визволення України».

Кубинський Михайло Павлович — ординарний професор Харківського університету, сенатор по карному департаменту, автор праць в галузі криміналістики. Співробітничав з часописом «Украинская» жизнь», який 1912–1917 pp. редагував у Москві С.Петлюра.

З 3 травня 1918 р. — міністр судових справ Української Держави, з липня — сенатор, голова Карного Генерального Суду.

З 1919 р. — у таборі білих (оберпрокурор).

Ватер Юлій Михайлович (1865 —?) — відомий вчений-біолог, державний діяч, працював професором Політехнічного інституту в Києві. У 1917 р. — голова секції праці в Київському військово-промисловому комітеті, член Київського виконавчого комітету. Належав до партії народних соціалістів. З 3 травня 1918 p. - міністр праці Української Держави. Намагався працювати в контакті з профспілками.