Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

Леонтович Володимир Миколайович (1866–1933) — відомий український письменник і громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Землевласник на Полтавщині.

Член «Київської старої громади», видавав разом з Є. Чикаленком газету «Громадська думка» (1905–1906), редактор журналу «Нова громада» (1906), голова Товариства підмоги українській літературі, науці і штуці.

1916 р. — член Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст.

У 1917 р. — член ради Товариства українських поступовців і Тимчасового Центрального комітету Союзу українських автономістів-федералістів, член Центральної Ради.

З 24 жовтня 1918 р. — міністр земельних справ Української Держави. Автор проекту земельної реформи. 1919 р. емігрував до Туреччини, потім до Югославії та Чехо-Словаччини.

Мерінг Сергій Федорович (1862–1920) — впливовий представник цукроварного промислу, політичний і громадський діяч. З 24 жовтня 1918 р. — міністр торгівлі й промисловості Української Держави.

Правильно: Славинський Максим Антонович (1868–1945) — громадський і політичний діяч, публіцист, пост. За фахом — юрист. 1906 р. редагував газети «Свобода і право», «Свободная мысль», «Украинский вестник». Видав енциклопедічинй двотомник «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (Петроград, 1914–1916).

1917 р. — член Української національної ради в Петрограді, представник Центральної Ради при Тимчасовому уряді.

З травня 1918 р. — член ради Міністерства закордонних справ. Був тимчасовим представником Української Держави на Дону. 24 жовтня — 11 листопада 1918 р. — міністр праці Української Держави.

1919 р. — голова дипломатичної місії УНР в Чехо-Словаччині.

Стебіцький Петро Януарійович (1862–1923) — письменник (Псевдонім — П. Смуток) і громадський діяч. Член Товариства українських поступовців. 1917 р. — комісар у справах України при Тимчасовому уряді.

За гетьманату — заступник голови української делегації на переговорах з РРФСР, сенатор Адміністративного Генерального Суду Державного Сенату. З 24 жовтня до 14 листопада 1918 р. — міністр народної освіти Української Держави.

Лотоцький Олександр Гнатович (1870–1939) — відомий український письменник (псевдонім Білоусенко) і громадський діяч, знавець церковної справи. Закінчив Київську Духовну академію. Служив у Державному контролі, був помічником генерал-контролера. Один із засновників видавництва «Вік». Член партії соціалістів-федералістів.

У 1917 р. — голова Виконавчого комітету Української національної ради в Петрограді, з травня — губернський комісар Буковини й Покуття. З 3 вересня до листопада — член Генерального Секретаріату (Генеральний писар). З лютого до квітня 1917 р. — Державний контролер УНР.

З 24 жовтня до 14 листопада 1918 р. — міністр ісповідань Української Держави.

З січня 1919 р. до березня 1920 р. — посол УНР в Туреччині.

Діставши звістку про початок антигетьманського повстання, П. Болбочан очолив Запорізьку дивізію, яка стояла на Харківщині як завіса проти можливого наступу більшовиків, і роззброїв кадри Харківського корпусу. Потім дивізія, оголюючи протибільшовицький фронт, рушила на Полтаву; штаб і кадри тамтешнього корпусу перейшли на бік повстанців.

«Наказ» був надрукований в газеті «Голос Києва» 31 жовтня (12 листопада) 1918 р. Згідно з Текстом, А. Денікін нібито вступав у командування усіма військовими силами на Україні і в Криму, оголошував усіх офіцерів на території колишньої Росії мобілізованими. Командири офіцерських пружин доповіли гетьману про свій перехід у підпорядкування А.Денікіну.

Як свідчив сам А. Денікін «Я досі не знаю автора цього наказу», На запит міністра іноземних справ Української Держави Г.Афанасьєна він відповів: «Наказу в редакції, що з'явилася у київських газетах, я не віддавав. Генералу Домновському, представникові добровольчої армії в Києві, наказано об'єднати керівництво усіма російськими добровольчими загонами України, причому він зобов'язується всемірно узгоджувати свої дії з інтересами краю, скеровуючи всі сили до боротьби з більшовиками і не втручаючись у внутрішні справи краю…» (Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине // Революция на Украине по мемуарам белых. — М.; Л., 1930. — С. 162–163).

Відхід німецьких військ з України сприяв утворенню своєрідного вакууму сил на сході Європи. Слабкість режиму гетьмана давала нагоду конкуруючим політичним партіям спробувати заволодіти Україною. 17–23 листопада 1918 р. в Яссах — тимчасовій столиці Румунії — відбулася нарада російських політичних діячів з представником Антанти. З боку України були присутні колишні царські міністри А. Критюшин та В. Гурко, М. Маргулієс (надалі — член Північно-Західного уряду ген. Юденича); праві есери А. Титов та Ф. Фундамінський, П. Мілюков, М. ІНсбско, Л. Хомяков, В. Демченко, М. Брайкович та П. Савич. Антанту представляв французький консул у Києві Г. Енно. Метою наради було вироблення програми спільних дій держав Антанти на Півдні Росії та України. Російські діячі висловилися за те, щоб Антанта якнайскоріше надіслала війська, озброєння на підтримку Добровольчої армії генерала А.Денікіна, що була зосереджена головним чином на Кубані та Дону і мала незначні райони Одеси. Нарада прийняла декларацію, опубліковану 23 листопада в одеських газетах.

Оголошувалося, що держави Антанти в особі Енно вирішили не допускати жодного порушення «у справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яке розпочали російські патріоти». «Непохитна воля» держав Антанти підтримати порядок також в «Південній Росії» мала бути найближчим часом підтримана збройною силою. Делегацію у складі Гурка, Шебека, Мілюкова, Третьякова, Титова та Кровонускова на Паризьку мирну конференцію.

Український національний конгрес — скликання другого Українського національного конгресу (перший відбувся у квітні 1917 р.) Український національний союз призначав на 17 листопада для вирішення питань про державний лад на Україні, проблем міжнародної політики. Він замислювався як «народоправний орган» і мав відіграти роль в «легітимному» поваленні гетьманату.

C. Петлюра був звільнений з-під арешту міністром юстиції Української Держави А. В'язловим за особистою вказівкою гетьмана 12 листопада 1918 р. і відразу виїхав до Білої Церкви.

Як згадував активний учасник подій О. Назарук, «Я укладав першу відозву проти Гетьмана, друковану в Білій церкві, а властиво поправляв її, бо перший концепт, який мав у собі виключно лайку, написав мій знайомий ще зі студентських часів, а тоді «головний отаман» бунту, Симой Петлюра. Я повикидав із того концепту що грубішу лайку та зложив ідеалістично-політичне оправдання Бунту: мовляв, виступаємо проти Гетьмана тому, що він згодився на федерацію України з Московщиною, а ми хочемо зовсім окремої, себто самостійної Української Держави. Я вияснив Петлюрі, що без такого оправдания бунту зачиняти не можна, і він згодився на то» (Назарук О. Спогади про те, які були перші кроки гетьманської ідеї у глибині народних мас після великої катастрофи нашої державності // За велич нації. — Львів, 1938: — С. 39–40).