Роман Іваничук - Благослови, душе моя, Господа!..

То було наше свято щирості й зізнання в найпотаємнішому. Ми вперше відчули себе творцями – не в рівень тодішнім ранґам, а набагато вищими – і, втішаючись виявленим у своїх душах здібностям, підкорювали собі тоді і шум потоків та ґаджуґ, і глибини диких ізворів, застиглу бурю гір, і жаб’євську улоговину, з якої починається найбільше в світі село, і хатки, що приліпилися до кичер, мов ластів’ячі гнізда. Все тоді було наше, і ми були всесильні, мов боги.

До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третій день. Ми мали у своїх кишенях по п’ятдесят карбованців, тих прастарих грошей із своїх стипендій, і завернули їх додому: з нас не брали гуцули плати ні за їжу, ні за ночівлю, от хіба що старий та немічний ґазда попросив дужих хлопців нарізати й наколоти дров. Нам співали пісні молодиці, діди розказували леґенди, ми все те записували і йшли нетрями далі, поки в самому Жаб’ї нас не затримали енкаведистські патрулі й замкнули на пів дня у підвалі сільради. Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потім наказали швидко «змотуватись» із прикордонної зони.

Саме сплавляли дараби Черемошем. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останній пліт і так добрались до Криворівні, а звідти через Франкову гору подались у бік Брустор.

Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленької хмарки, що вмить набухла, як це часто буває в горах, впала злива, а потім вдарив град величиною у волоський горіх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у ній по кістки, промокли до нитки, а довкола – жодної хати! Йти ставало дедалі тяжче, ми вже падали з ніг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання і просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тільки дверці на стриху були відхилені. Я видряпався Дмитрові на плечі, щоб залізти наверх, а потім подати йому руку, і схопився рукою за щось холодне, залізне.

Був це автомат ППШ, затиснутий між чобітьми, я ще встиг побачити заросле чоловіче обличчя на сіні, чоловік мав заплющені очі, він міцно спав, – і я зрозумів: криївка!

Я знав, що за викриття криївки – смерть. Притьмом зіскочив униз, схопив Дмитра за руку, і ми помчались навмання, наслухаючи пострілів. Бігли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.

Того ж літа приблизно в такій ситуації загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…

Так хотів Бог: ми мали жити. Може, тому сьогодні вельми тяжкою працею відплачуємося за життя.

А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нині єднає, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своїх душ, не мала ні крихти ґанджу, і залишилась вона в нас найкращою згадкою під час гутірок, чистим моментом побратимства, на сторожі якого стояли тоді поезія і смерть.

Тепер – про consilium abendi.

«Ми разом не будемо закінчувати університету», – сказав якось відверто-погрозливо «Панчишин».

Я відчував уже своє приречення: 24 жовтня 1949 року був убитий Ярослав Галан, почалися масові репресії студентів. Та відступати я вже не мав куди – хіба зламатись перед «Панчишиним».

Убивство Галана буквально всіх спаралізувало: хто, за що і з якою метою його вбив? Був комуністом – та чи ж він один? Можна було дивуватися, як здужав він залишитись вірним комуністичним ідеям після того, як його молоду дружину Анничку в 1937 році розстріляли в Києві більшовики, – але й за фанатизм ніхто нікого ще не карав смертю. Писав ганебні памфлети проти Папи Римського – ну й що: памфлети писали тоді всі, кому не ліньки, скільки більшовицьких памфлетистів довелося б знищити?

А що Галан був незалежний і не ходив на пальчиках перед комуністичними бонзами, що своєю участю в Нюрнберзькому процесі здобув певний авторитет хоча б у Львові, що воював з руйнівниками української культури і захищав не тільки газові ліхтарі, а й картини і книги, які тоді стосами спалювали на внутрішніх подвір’ях музеїв і бібліотек, що Галана не приймали в партію і майже не друкували його творів, а п’єс не ставили – про це знали всі.

Знали окремі люди, наближені до Галана, що напередодні вбивства йому наказали здати в НКВД револьвер і кудись поділася його улюблена вівчарка… А почерк, почерк убивства: чи не так само був убитий Троцький – сокирою по голові? А недавно в пресі з’явилося свідчення про те, що убивця Галана Стахур, коли його вели на страту, закричав: «Я не вбивав, не вбивав Галана!» А ще є версії, що Стахура зовсім і не розстрілювали…

Історія колись скаже своє слово, та я, залишаючи для себе право на помилку, переконаний, що вбивство Галана було продуманою акцією Сталіна – Берії, в результаті якої НКВД і партія, позбувшись невигідної для них політичної фігури, отримали можливість розпочати в Галичині нову хвилю репресій. Це був маленький «львівський рейхстаг». А пам’ятники Галанові поставили більшовики не за його літературні заслуги, ті пам’ятники – то знаки боротьби з українською національною ідеологією, і тому їх треба знімати. Я каюсь, що колись, пройнятий певною повагою до культурницької діяльності й освіченості Галана, взяв участь у його ґлорифікації, забувши на мить, що він став уособленням запеклої боротьби з українською незалежністю.

Після похорону Галана в університеті запало тривожне й гнітюче затишшя: голосні суперечки у нашій групі припинилися, зате студенти чітко розділилися на два табори, більший з яких помимо своєї волі очолив я за підтримки двох студентів-фронтовиків – Івана Денисюка та Сергія Пущика, а менший – «Панчишин» за підтримки Миколи Грицюти та Володимира Здоровеги.

Тоді-то я й почув ті погрозливі слова від «Панчишина».

Я чекав грому. Та не було поки що чутно навіть передгрозового рокоту, і я, як ніколи дотоді, гарячково працював у бібліотеках, намагаючись у такий спосіб втекти від дійсності.

Мені це не вдалося: 13 грудня 1949 року вдарив грім у саму мою маківку.

Тож треба: того ж дня на перерві знайшла мене лаборантка з іноземної кафедри й повідомила, що після третьої пари чекає на мене в такій-то аудиторії професор Михайло Рудницький.

Рудницький?! Сам Рудницький чекає на мене? Хто ж я такий, що на мене чекає сам професор Рудницький?

З останньої півпари я вийшов з аудиторії і побіг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борідкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискіпливим поглядом, попросив сісти і поклав переді мною стосик листків, на яких були списані чужою рукою мої поезії, які я вислав колись поштою академікові Возняку.

«Ви їх писали?» – спитав.

«Так», – відказав я, мов на допиті.

«І ви вважаєте, що це поезія?»

«Не знаю, але…»

«То я мушу вам сказати, що їх ніхто не надрукує. Чи, може, ви розраховували на інше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валері? Не читали. А сонети Шекспіра? Та звідки, коли не знаєте англійської мови. Про переклади не згадуйте, Шекспіра ще ніхто добре не переклав».