Вадим Рибачук - Я мушу мовчати

Вечір дощ здолав в колоссі,
Зорі ждуть на таємниці.
Я збагнуть не можу досі,
Що були то за дурниці?!

Дзвінким ключем летять лелеки,
У них і гідність є, і сила.
Так близько знов ми є до спеки.
Чи всіх образ мені простила?

Полишив дощ за садом тишу.
Мені б її ввібрати в кімнати!
Та гомін твій собі залишу,
Щоб страх собі ним дарувати.

Цей страх мені є справжня користь,
Що ти підеш кудись, без бою,
А я отут, собі натомість,
Влаштую бій з самим собою.

Дзвінким ключем летять лелеки,
У них і гідність є, і сила.
Тебе стерплю ще й після спеки,
Хоч ти й даремно гомоніла…

Моїх не любиш слів,
Чи голосу, що втомі.
Я теж би не любив…
Та ми давно знайомі!

В нас є багато рис,
Що викличуть питання.
Я радо би змінивсь.
Чи то змінить кохання?

Де б взяти таких крил,
Що всі сховають вади?
В мене нема більш сил
Тебе терпіти й зради!

Не любиш ти дощів,
А я – твій галас в домі.
Де б взяти нам тих днів,
Де ми є незнайомі?

Хоче злива прорватись в кімнати
Через скло, де є злості слід.
Я не вмію усе забувати,
Тож мій сум є на цілий світ.

Певен, цілиш ти у вікна навмисно, —
Там не треба багато зусиль.
Я не буду сваритися грізно,
Бо не кажеш мені про свій біль.

Хоче злива прорватись в кімнати,
Я впущу і її, і тебе!
Треба вчитись разом вибачати,
Бо над нами є небо одне.

Зберу багато жнив,
Як взнаєш таємниці,
Що пилко я хранив,
Немов очей зіниці.

Я не боюсь тих сліз,
Що ти проллєш завзято.
Хвалив я все і скрізь…
Чом нишпориш у свято?

Є в мене море справ,
А помочі – дві крихти,
Як горя я пізнав —
Чом тяжко так прибігти?

Чом нишпориш в речах,
Як свято є і друзі?
Ти маєш марний страх,
Чи хочеш по заслузі.

Зберу багато жнив,
Як взнаєш таємниці.
Та як я сльози лив —
Було всім без різниці.

Я не хочу, щоб ти приїжджав,
Щоб до кави приносив дарунки.
Ти повір, в мене безліч є справ,
Завтра дощ буде зводить рахунки
З моїм сумом, чи радше з тривог
Позриває старі насінини…
Я пробачу тебе, я – не Бог!
Та не бачу для зустрічей днини.
Хочеш місця в моєму житті.
А чи буде знов чиста водиця?
В мене звички, ти знаєш, не ті,
Що вчиняти все так, для годиться.

Вже мені не цікаво писати
Кожен місяць для тебе той лист.
Ти не зайдеш до мене в кімнати,
Я не в змозі долати тих міст.
Чи сплануємо разом десь втечу?
Тільки, де нам узяти тих крил?
Я ніколи, повір, не перечу,
Що ти є тим оазисом сил.
Хочу тебе щодень обіймати,
А не брати у постіль твій лист,
Де є фото твоєї кімнати,
Чи отой, понад річкою, міст.
Я не знаю, кому нині добре?
Може їх ще також обпече?
Твоє серце насправді хоробре
Не хоробрість мою любить ще.

Ти любиш танцювати
Під пахощі Пачатті.
Я не піду з кімнати —
Не часто я є в щасті.

Ти дивишся ласкаво
Чи думаєш про гроші,
Кричу тобі я: «Браво!»,
Бо танці є хороші.

Ти вже стомилась ніби,
А я – увесь у мріях,
Що все життя так міг би…
Аж раптом в твоїх діях

Я вгледів, що ти, схоже,
Під пахощі Пачатті
Забрала в мене гроші,
І я уже не в щасті.

А каже продавчиня:
Пачатті для багатства…
Яка ж ти є дівчина?
Ти просто справжнє блудство!

А ти мені від імені
Моїх вчорашніх снів
Розкажеш, як були сумні
Ті мрії, що аж млів.

А я тобі в своїй журбі
Розкажу про дощі
Й, що добре є мені в юрбі,
Як спокій – на душі.

А ти ввійдеш зі мною теж
У стан моїх вагань
І вже не будуть знати меж
Всі спроби починань.

Бо ти мені від імені
Моїх вчорашніх снів
Все кажеш, як були сумні
Ті плани, що хотів…

Так прикро враз мені було
Аж зникнути хотів!
Я ж завжди ніс тобі тепло,
А ти мені – дощів.

Я – спокій серед гожих днів,
А ти – лише той птах,
Що місто моє звеселив
Тим співом в небесах.

Той спів мав явно за мету
Змінити всім думки,
Що я розгублюсь на лету,
Як вийду «з-під руки».

Мене тримати хочеш ти,
Як море – своїх хвиль.
А я благаю: «Відпусти!»
Або піду на штиль!

Любиш надто виганяти
Ти мене із різних місць.
Мабуть, вдома лиш кімнати
Є моя снага і міць.

Ти псувати любиш справи,
Наче дощ – на полі жнив,
Наче муха, що до кави
Хоче впасти, аби з’їв.

Ми в усьому є не схожі.
Ти мені уже набрид!
Я не знаю, чом за гроші
Чиниш стільки різних бід?!

Ти ніколи не взнаєш, що час
Буває таким затяжним
І вечір веде кожен раз
Отак, за автівками, в плин…

Ти ніколи не взнаєш, що я
Насправді є просто один,
Жалкую, що ми не сім’я
І ти геть не знаходиш причин…

Ти ніколи не взнаєш, що ніч
Мене утішає дощем,
Бо до чоловічих облич
Пасують не сльози, а щем.

Ти ніколи не взнаєш, що сніг
Блищить, наче очі в тебе.
Я в них би дивитися міг,
Та сніг презентує себе.

Ти ніколи не взнаєш, що мить
Буває тяжкою до сну,
І ангел зіркам шепотить,
Що вже не люблю я весну.

Ти ніколи не взнаєш, що грім
І блискавка є не страшні,
Бо вже влучили в мене, а втім,
Вчинила той біль ти мені.

Ти ніколи не взнаєш, що сон
Скрашає мої сірі дні.
У котрий забігти вагон,
Щоб щастя дістатись мені?

Ти ніколи не взнаєш, що день
Дивлюсь лиш, як тануть сніги,
Є в них безліч про мрії пісень,
Та чути – не всім до снаги.

Ти ніколи не взнаєш, що бій
Буває зі злістю, авжеж!
І слабкість знайду я у ній,
І злості в мені не знайдеш.

Ти ніколи не взнаєш, що мав
Я страх отак сам за себе
І вирвався я із тих лав,
У серці вмоливши тебе.

Ти ніколи не взнаєш, що сенс