Вадим Рибачук - Я мушу мовчати

А сум розпростовує постіль
І кличе до сну уперті надії.
Не хочу стояти з тими я поспіль,
Хто кривду у серці своєму ліліє.

Заплющує правда веселощам вії
І істини стеле хустину просту.
Бо як досягаєш бажані мрії —
Думками завваж про їх чистоту!

А я на щастя хотів би
Тебе знайти серед бурі,
Де є твій голос так, ніби
Чайка у неба зажурі.

А ти милуєшся димом,
Що в’є з чужих благовонній,
Щоб зло здавалося пилом,
А мрії – морем півоній.

А я шукаю підтримку,
Хто б міг мене захищати.
Бо я є тиша в затінку,
Вечір на стелі кімнати.

А ти, мов віриш у Бога,
Списки складаєш порушень.
Так є невдала дорога
Творчо-життєвих зрушень.

Ти мене ображаєш і пилко
Люди дивляться на злісні вчинки,
Серед вулиць є соромно й гірко
Чути вкотре від тебе вказівки.

Сміло брешеш ти в очі тим людям,
Там провини мої не злічити!
Котрим маю довіритись суддям,
Щоб зів’яли омани, мов квіти?

Ти мене ображаєш і небо
Сипле громом зневіру у краще.
Я на мить зневірюсь у себе,
А назавжди – не змусиш нізащо.

Ти мене не питаєш про блага,
Корті хочу в житті своїм мати.
Бо «болить» тобі власна повага,
Добрі статки, розкішні кімнати…

Чим я жити тобі заважаю? —
Просто мрію про кращу Вкраїну!
Може мало тобі є врожаю?
Бог дає усім людям хлібину.

Ти мене ображаєш і вдачу
Знов затьмариш, ламаючи долю.
Я пробачу тебе… Я ПРОБАЧУ!
Тільки нащо доводиш до болю?

Похвалю щосил —
Тебе задобрю.
Як мені без крил
Пізнати волю?

Поділю цей світ
На сум і правду,
Де мій перший зліт
Ти міняв на зраду.

Застигла радість на обличчі,
Образ забулись почуття
І я знаходжу в протиріччі
Любов до себе й майбуття.

Не хоче серце болю й кривди,
Що сенс надії змінить в жар,
Стоять тих попелів вже скирти,
А мріявсь шлях по вище хмар.

Зайду у храм – зітру із тиші
Сакральні мрії про дива:
Ми є не кращі і не гірші,
Лиш інших любимо жнива.

В молитвах ніч розгубить злості:
Повз прірву шлях також лежить.
Ми є не ляльки і не гості,
Для рішень маємо лиш мить.

До мрії шлях – не на папері,
Збери той шлях з дрібних зірок.
Біда ввійти не зможе в двері,
Як ти не ступиш хибний крок.

Застигла радість на обличчі,
Образ забулись почуття,
І я знаходжу в протиріччі
Любов до Бога і життя.

Всі мрії є безкрилі —
Такі між нами битви.
Я програю по силі,
Чи то є час молитви?
Моєї аури небо
Похмурене, як взимку.
Тут пестощів не треба
Чи горами мандрівку…
Так важко засинати,
Вдень хочеться до правди,
Немов весна – в кімнати,
Таємності – до зради.
Ти хочеш руку миру
Як бачать надто люди.
Та я тобі не вірю!
Тож миру в нас не буде.
В моїх долонях віра,
В твоїх долонях зброя.
Що є у Бога міра?
Де той ковчег, що в Ноя?
Ти знаєш тільки силу,
Я вірю в власні мрії…
А раптом хтось із тилу
Мені додасть надії?..

Бажанням моїм ще не вмієш радіти,
І кроки мої голосні і раптові…
Та ми будем разом, як річка і квіти,
Як втома і радість в ранковому слові…
Ти так всеосяжна у вчинках і мріях.
Я тінню принишкну між крапель дощу,
І буду щасливий в твоїх всіх затіях.
І так неохоче колись відпущу…
Бажанням моїм ще не вмієш радіти,
І в гніві твоєму моя є причетність.
Ми є недоречні, як війни і діти,
Та Богові в милість бува недоречність.

Я хочу блукати
З тобою чи вітром,
Набридли кімнати
З мовчанням і світлом.

Люблю я радіти
Пробудженим містом
Й наповнюють квіти
Життя своє змістом.

Нам треба відвага
Не лиш планувати,
Принесла наснага
Лиш чвари в кімнати.

За мріями втома
Закралась від слова,
Що краще є вдома
І нащо розмова?

Я хочу в країни,
Де сонце і правди.
Мені б все в руїни:
Всі справи і зради!

Шукаю скрізь волю,
Чи зраджую серцю…
Бо хочу я долю,
Солодку… Без перцю!

Я прошу тебе до кімнати,
Жодних слів казати не треба.
Ти навчиш мене танцювати,
Ти навчиш повірити в себе.

Кроки є виключно вдалі,
Рухи є надто бурхливі.
Хочу я знати, що далі?..
Очі в нас тільки щасливі.

Одяг в нас вологий і зайвий,
Я від правд сьогодні є вільний.
В танцях я – часом лукавий,
І до цілунків надто схильний.

Хочу я тебе обіймати,
Як ріка – лілії білі.
Прошу я тебе до кімнати,
Де мій страх вже є не в силі.

Ножами вітер сонце ріже —
Забракло щирості і тиші.
Старих турбот натру у свіже,
Бо звик, що ми є трохи гірші.

Незвично бути близько неба,
Мов осінь я, що без зливи.
Мені турбот хоч трохи треба,
Старих турбот, де ми щасливі…

Ти співаєш дуже жваво
Про любов свою і зради,
Мені надто не цікаво
Про колишніх твої знати.

Хочу в тих піснях я бути,
Що я вірний надто часом.
Хай на світі знають люди,
Що тепер ми тільки разом.

В тих піснях всі таємниці
Ти розкажеш всім і всюди.
Бо я є в такому віці,
Що вже приклад може бути.

До пліток я вже байдужий,
Не ховаюсь, як раніше,
Я, мов вітер, що є дужий
І вчинити може гірше.

Ти співаєш дуже жваво
Про любов свою і зради…
– Не сумуй! – прошу ласкаво. —
За для успіху заради.

Ти любиш танці,
А я – каву
І сніг, що вранці,
Мов забаву.

Ти любиш простір,
А я – волю,
І теми гострі
В дощ про долю.

Ти хочеш «краще»,
А я – щастя.
Чи бути завше
Разом вдасться?

Ти хочеш тиші,
А я – бою…
Ми є сильніші,
Як я є з тобою.

Вечір дощ здолав в колоссі,
Зорі ждуть на таємниці.
Ти мені не кажеш досі,
Що тобі я – без різниці.

Хоче вечір бути в слові,
Що для рішень – мало часу.
Ми не є такі ласкаві,
Щоб казати все й відразу.

Ти з пісень говориш фрази,
Я зі сміхом вдавсь до чаю.
Здогад був мій не відразу,
Що тебе ось-ось втрачаю.