Емма Андієвська - Спокуси святого Антонія

І біси, що, одягши кущ калини,
Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —
Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?

Трикутний біс – із черевом вельможі, —
Калаталом мені між очі брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промінь маже,

Аби мені – й останній цей проміжок,
Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,
А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,
Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,

Аби душа – ні даху, – ні родини. —
Я – попіл, що лишився від ридання,
Пожбурений на смітник пітьми – рептух,

Що із-під тліну усвідомив раптом:
Я так поволі, як з-під кия, вчусь,
Що ця моя ганьба – моя єдина честь.

Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,
А просто – в серці, – як підземний зсув.
Бож Ти – фарватер, де мене несе,
І Ти в мені – на всі лади, як – дека.

Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,
Могила, на якій і хрест осів.
І той струмок в мені, де небеса,
Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.

Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,
Де сатани, – із присвистом, – екіпа.
Мій мозок, як в дірках порожня шанька,

Я так… Мене – до тла – і порошинка,
А я усе ще – маслаки питать,
Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.

Я заблукав. Цей світ – чавунний килим
На груди, і я гину від ядухи.
На мене біс-повія задом диха
Під вигуки визивні – й ікла скалить.

Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —
О Господи, коли ця погань здохне!
Мене валкують, аби я, невдаха,
Їм на догоду, як фанти на – колір.
Скрізь писки мишачі і пики вовчі,
Я так усю абетку пекла вивчив,
Що ці подоби – все нове і різне —

Для мене – за незмінне і старезне, —
Копита, пазурі і відра жовчі. —
Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.

Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,
Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.
Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,
Мені у серце забива горющий клин.

В цьому содомі я один, – безлистий клен, —
В кайданах тіла – на бісівському етапі.
За мною й піді мною – кишла – пекла типи,
Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.

Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,
Мені по спині і на плечах стрімко плига,
І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —

Бісища натесали з мене купи трісок,
Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.
Я гину, Господи, благаю – озовись!

Біс у мереживах – рожева колба-пень
На коліщатах (присмерку форпости)
Підкочує під душу дім розпусти.
Ще інші двоє – лисками з купин

(На голім тілі – глиняний жупан) —
Мене у яму, там, де гниль і підступ
(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —
Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —

І знову я стою в черві – по пояс.
Мене бісища – на шматки, як паюс,
Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,

І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —
О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,
Рятуй мене або – від себе відпусти.

Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —
За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.
До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —
А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.

О Боже мій, єдиний мій, помилуй
Оцю ганчірку тіла, яка ще – звитяжне.
Я вже не відрізню, що – різне, що – тотожне, —
Не біси – Ти в мені і по мені, як молот.

Заради Тебе я себе ущент розтринькав,
Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронка
Нутра, як – з-під води, – про цей новий набуток,

А я, що доти, як соломою набитий,
На з’явах поковзнувся – і забракло сил, —
В Тобі ж бо від проваль – страшніші – небеса.

Бісище риба-меч, який в мені – нудоту,
Чортиська-пуголовки, біси – кінні й піші, —
І кожному із них – я – наймиліша паша.
Виделка-біс, – бородавки очей надуті, —

Із мене – пеклові – за сумніви – податок
Під щелепів, зубів і шерсти сизий пошум. —
Тут ратиця – мене, там – клешні, як папушу. —
О Ти, мій просвітку, о Боже, де Ти, де Ти,

Бодай на мить спини оцей бісівський вир,
Цю піну в мозку, що – як курячий навар,
Цей присмерк, що – свідомість – язиком гіркавим!

Чи Ти вже розігнув усесвіту підкову
І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,
Лиш я не додививсь, що Ти – в мені – собор?

В мені самому – присмерку діди.
Прозору шкірку світу – надто вощіп.
А дихати в Тобі – дедалі важче,
Хоч я вже крізь загати духа йду.

В залозах всесвіту набряк гіркий мигдаль,
Та неба шийка – щораз далі й – вужча,
А Ти, – ще недосяжніше і вище, —
Чи Ти розгнівався, – і я Тебе – ніде?

Занадто густо скрізь – бісівське мливо,
Яке – на душу олов’яну млявість,
Та ще й чортиська-щипавки – під пахви. —

Мене обсіли біси, як ропухи,
І я… Душа без Тебе засина,
Як муха, що – на зиму – восени.

З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —
У серці – м’ясорубки, що й – залізо. —
Мені в легенях, в м’язах біси лазять.
За ніжки – світ, як курку, з-під заслон —

Й мені на щоки – бісеня мале,
Що в протязі повисло, як в галуззі.
Пантера-чорт, на грудях – лійки-леза,
Аби мені вся тяма прогнила

Й душа в потойбік з м’ясом перевисла,
Із мене крутить довге перевесло.
На брамі мороку бісище-лемінґ

Пильнує, щоб мене – назавжди – ломом,
І я – ніколи – цей бісівський такеляж. —
Та Ти – в мені, хоч я й сиджу серед калюж.

Прозорі нутрощі – бісище-просторіка —
На вухо: «Він пожер тобі всю тяму,
Коріння існування – тільки темінь,