Iван Франко - Лис Микита

«Стрику, що тобі такого? -

Весело рік Лис до нього.-

Тьфу, об землю лихом вдар!

Бач, що тут краси довкола!

Блиск який, тепло і воля!

Хто живий, той нині цар!»

«Ой небоже,- рік Бабай,-

Ти так надто не брикай!

Не уйдеш ти кари!

Де ж пак, Цапу в торбу дати

Голову Зайця й послати

Се цареві в дари!»

«Ха-ха-ха! - смієсь Микита.-

Штучка дешева й сердита!

Дуже нею я горджусь.

Трошки цар, мабуть, просапавсь,

Поки правди в ній долапавсь…

Та щоб карі буть - а дзусь!

Нині хто рад жить, не схнути,

Той святим не може бути,

Як в пустині той монах.

Кождий тут держись на тузі,

Хто не хоче по заслузі

Бути другому в зубах.

Яць скакав поперед мене,

Мов дитя новохрещене,

Мов дразнив: «Ану, злови!»

Аж мені так стало млісно,

Що я хап його, й незвісно,

Як він став без голови.

Ну, а Цап! Скажи, будь ласкав!

Він на мене в суді траскав:

«Винен, винен! Най умре!»

А як я вспів відбрехатись,

То він лізе цілуватись!

Най же чорт його бере!

Що ж, мій гріх, а його шкода.

Вбійство, пімста - се ж є мода

Скрізь загальна у звірів.

І сам цар грабує чисто,

А не хоче особисто,

Шле медведів і вовків».

І всміхнувсь Микита стиха,

Нюх табаки взяв і чихав,

А відтак сказав оп'ять:

«Ет, все байки, мій Бабайку!

Слухай лиш отсюю байку,

Що я хочу розказать.

Кажуть: кара за рабунок!

Ось тобі такий трафунок,

Як наш брат хтів чесно жить.

Є товар, є грошей досить,

Він не скупиться, ще й просить,

А хоч кинь, не мож купить.

Раз от я і Вовк Неситий,

Кинувши гостинець битий,

На мандрівку ми пішли.

Ба, зайшли за ліс, за води,-

Ні притулку, ні господи,

Лиш степи, луги були.

Тут нас сонце припікає,

Ба, вже й голод дотискає,

Аж тут зирк. Лоша пасесь!

Та таке гладке та любе,

Що мій Вовк аж острить зуби,

Шкіра вся на нім трясесь.

Сів, бідняга, важко сапа…

А з Лошатком мама Шкапа,

Вкрасти вже вона не дасть.

Каже Вовк: «Піди, Микитко,

Запитай ту Шкапу швидко,

Чи Лоша нам не продасть?»

Я пішов, вклонивсь їй низько.

«Що, матусю, пасовисько

Тутка маєте незгірш?

Та й Лошатко! От пахолок!

Чей його нам на виховок

Продасте за добрий гріш?»

«Що ж, купуйте, люди божі!

Я й не що великі гроші

Буду правити від вас.

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копті:

Се тобі ціна якраз».

Ну, та я не в тім'я битви

До копита підходити!

Шкапі поклонивсь до ніг

Та й кажу: «Спасибі, мати,

Та не вмію я читати».

І до Вовка знов побіг.

«Друже, Шкапа ся лагідва,

І Лоша продати згідна,

І ціни не хоче драть.

Каже, в неї цінники ті

Є на задньому копиті -

Жаль, що я не вмів читать».

«Що,- Вовк крикнув,- ти, нездаро!

Навіть кінських літер пару

Ти не вмієш прочитать?

Я в письмі тім дуже вчений,

До гімназій, академій

Виходив років аж п'ять».

І пішов мій Вовк Неситий

Шкапу за Лоша просити.

Шкапа ж відповіла: «На,

Ось лиш прочитай значки ті,

Що на задньому копиті,-

Там написана ціна».

Вовк Неситий нахиляєсь,

До копита призираєсь,-

Ех, як фрасне Шкапа враз,

Як у лоб не вцідить просто,

А була підкута остро,-

То мій Вовк, мов свічка, згас.

Шкапа ж як не зарегоче

Та з Лошатком потеркоче,

Що і слід обох пропав.

А Вовчисько добру хвилю

Полежав в такім знесиллю,

Мов зовсім небіжчик став.

Далі очі продирає,

Доокола позирає,

Але встати ані руш.

«Гей,- кажу йому,- Неситий,

Сам Лоша ти з'їв? Лишити

Не хотів мені ні кус?

Га, ненаїсна прочвало!

З'їв усе, ще й того малої

Друга на обід не клич!..

Адже ж я, невдячний цапе,

Перший торг робив у Шкапи,

То належавсь могорич.

Ну, скажи так правду гладко:

Дешево купив Лошатко?

Людська, знать, ціна була.

Ви й не довго торгувались,

По-приятельськи розстались -

Втішна щось вона пішла.

А проспавсь ти смачно, друже!

По такім обіді дуже

Се плявдує на живіт.

А як славно ти, Вовчуку,

Вмієш кінськую азбуку -

Справді, чудо на весь світ!»

Так я з Вовка кпив до ночі,

Він же, витріщивши очі,

Все лежав та лиш: «Ах, ах!»

Далі каже: «Будь ти чесний!

Що за торг би був чудесний,

А та дич - б'є по зубах!»

«Ой,- сказав Бабай,- Микито,

Не смішний твій жарт, бо скрито

В нім гіркої правди шмат.

А найгірш те, що Неситий

Нині ворог твій забитий,

З світу рад тебе зігнать».

«Е,- рік Лис,- наплюй на нього!

Все у Вовка злоби много,

Але злоба ум сліпить.

Світ би весь пожер він скоро,

Ба, коли не влізе в горло!

А розумний з злоби кпить!»

При розмові шахом-махом

Лис с Бабаєм битим шляхом

Не спішаться, звільна йдуть.

Втім Бабая штурк Микита.

«Стрику, осьде ямка скрита,

Живо заховаймось тут!»

Під місток, що був на шляху,

Втік Бабай в великім страху,

Думав: може, де стрілець?

А за ним шмигнув Микита,

Та на шлях глядів з укриття…

Пст! А сам трясеться ввесь.

А тим шляхом ізо Львова

Йде процесія здорова,

Що ходила там на суд:

Старий Півень перед веде,

За ним його весь рід іде,

Тільки мар вже не несуть.

Заховавши жаль у серці,

З горя випивши по чвертці,

Всі співають «Комаря»:

«Гей, там в лісі шум зробився,

Комар з дуба повалився!

Кличте, кличте лікаря!

Розбив собі головище

На дубовий конарище

(Соло Півень витяга);

Вилетіла Муха з хати

Комаренька рятувати

(Вся рідня підпомага).

«Ой Комарю, господарю,

Жаль мені вас непомалу,-

Тягне Півень голоском.-

Чим же я тебе улічу?

Бо тобі я щиро зичу! -

Хор підхопив весь гуртком.-

Продам хату, продам сіни,

Щоб добути медицини,

Ще й покличу лікаря,

Продам граблі і мотику,

Заплачу ще і аптику,

А вздоровлю Комаря.

Ой, як гукне Муха люба,

Поскакали кліщі з дуба,

Комарю спинили кров.

Мурашечки прибувають,

Подушечки підстеляють,

Щоб на нього сон прийшов».

Так-то куряча рідня вся

Верещить, аж порівнявся

Старий Півень із містком;

Втім, мов блискавка, з укриття

Як не скочить Лис Микита

Та й хахап його мельком!

«Га, ти тут мені, драбуго!» -

Скржкнув Лис, і вхопив туго,

І головку враз відгриз.

Півень лиш крильцями стріпав

І лапками довго сіпав:

З трупом в яму скочив Лис.

«Бійся бога, мій синашу,

Заварив нову ти кашу!

Чи зовсім ти з глузду збивсь?

Півень сей - велика сила.

Мав протекцію в Бурмила

І цариці полюбивсь».

Так Бабай остерігає,

Та Микита вже не дбає,

Півня радісно скубе.

«Ти начхай на се, мосьпане!

Глянь лиш, що тут за сніданнє!

Пишно погощу тебе!

А на Півня сього, стрику,

Здавна злість я мав велику,

В серці й досі ще кипить:

Не за позов, не за шкоду,