Iван Франко - Лис Микита

Але за одну пригоду,

Про яку й згадати стид.

Раз голодний, що аж плачу,

Йду я попід сад і бачу:

Півень піє на вербі.

Як би тут його ошвабить,

Із верби додолу звабить

І до рук дістать собі?

І як стій я для потреби

Вдав пустинника із себе,

Мимрю: «Господи воззвах»;

Далі під вербу підходжу,

Очі скромно вверх підводжу

Та й говорю, як монах:

«Любая моя дитино,

Дивна, райськая пташино,

Здоровлю тебе сим днем!

Дбаю я про тебе ревне,

Про твоє добро душевне

Дай розмову розпочнем!»

Півень крикнув сміховито:

«Ой мій таточку Микито,

Видко, ти давно не їв!

Любиш ти у мене, певне,

Більш тілесне, ніж душевне!

Зголоднів - то й спобожнів!»

«Не гріши, душе честива!

Я відрікся від м'ясива,

Їм лиш мід да корінці,

Піст твердий держу щоднини

І живу собі в пустини

В найтемнішому кінці».

Півень крикнув сміховито:

«Ой мій таточку Микито,

Та й масні ж твої слова.

І язик твій медом капле.

Але зуб твій люто хапле,

Злоби повна голова».

Я кажу: «Ой гарна пташко,

Знов грішиш ти дуже тяжко!

Знай же: задля тебе я

Із далекої пустині

Вмисно аж сюди йду нині.

Ось до тебе річ моя:

В сні почув я голос з неба:

«Встань, Микито, живо треба

У село іти тобі.

Ти не гайся й не лякайся,

Якнайшвидше поспішайся,-

Здиблеш півня на вербі.

Півень сей - страшенний грішник,

Многоженець, і насмішник,

І безбожник. Тож іди

Розворуш йому сумління,

Змий гріховне затвердіння,

До покути приведи!»

Сичку ти мій гребенястий!

Швидко можеш ти пропасти,

І душа піде в смолу.

Злізь з гілляки, сповідайся,

У гріхах своїх покайся,

Душу збережи цілу».

Мовить Півень сміховито:

«Ох мій таточку Микито,

В чім же той тяжкий мій гріх?

Чи то я краду, грабую,

Чи вбиваю, чи мордую,

Чи святе беру на сміх?»

«Ей небоже,- мовлю грізно,-

Кайся, щоб не було пізно!

З серця гордість вилинь пріч!

У тяжких гріхах конаєш,

А і сам про них не знаєш -

Се погана дуже річ.

Чи ж не маєш ти, признайся,

По дванадцять, по п'ятнадцять

І по більше ще жінок?

По якому се закону

Ти жиєш в грісі такому?

Будеш в пеклі в сірці мок!»

Тут мій Півень став, мов змитий:

Тон мій, острий і сердитий,

Зрушив, бач, його нутро.

«Ой мій таточку Микито,

Бачу ясно і відкрито

Се гріховнеє тавро!

Та сей раз ще змилостився!

Я не постив, не молився,

В серці скрухи не збудив.

Кепська сповідь бути може,

Тож лякаюся, крий боже,

Щоб і тут не поблудив».

«Грішнику! - ревнув я строго.-

Чорт говорить з горла твого!

Сповіді боїться біс!

Геть жени його! Покайся!

Із покутою не гайся!

Зараз тут до мене злізь!»

Отакого-то я шваба

Підпустивши, сього драба

Таки за печінку взяв.

Звільна з гільки він на гільку

Став злітати і за хвильку

На землі край мене став.

Тут я хап його та й кличу:

«А, ти тут мені, паничу!

Сповідайсь, не сповідайсь,

А великої покути

Вже тобі не оминути.

Зараз із життям прощайсь!

Будь я пес, не Лис Микита!

Буде кров твоя пролита,

А жупан червоний твій

Я розмикаю й розкину,

Грішне тіло в домовину

У живіт спакую свій».

Зміркувавши, де попався,

Півень стишивсь, не тріпався,

Звісив голову униз

І промовив сумовито:

«Ой мій таточку Микито,

Що вже діяти, живись!

Видко, бог судив так, любий,

Щоб через твої я зуби

В рай блаженний увійшов.

Так бери ж собі те тіло,

Щоб в зубах твоїх хрумтіло,-

Поживай і будь здоров!

І жупан отсей червоний,

Що ним часто во дні они

Я пишавсь серед курок,

Рви, шматуй,- я не жалію,

Тільки дай мені надію,

Що в смолі не буду мок.

Лиш один ще жаль сердечний

В світ загробний, безконечний

Понесу з собою я,

Жаль тяжкий для серця мого,

Бо й для тебе шкоди много

Принесе та смерть моя.

Бачиш, голос мій чудовий

Так сподобався попови,

Слава скрізь о нім така,

Що в єпископськім соборі

При архієрейськім хорі

Мав я стати за дяка.

Обіцяли паляниці,

Штири кірчики пшениці,

Ще й м'якого хавтуря;

Та я пункт поклав конечний,

Щоб Микита, муж сердечний,

Був там за паламаря.

Ось тепер, коли я гину,

Мали у твою пустиню

Три каноніки прийти

Закінчить твоє злидарство,

Запросить на паламарство

І завдаток принести».

Я артист є, любий стрику!

Кожде слово в мні велику

Силу вражень підійма.

Тож, як вчув слова такії,

Розгулялись в мене мрії,

Скокнула душа сама.

Рот роззявивши без тями,

Живо сплеснувши руками,

Мовлю: «Отакий пан Лис!»

А в тій хвилі півень-злюка

Скочив, пурхнув, мов гадюка,

Та й на гілку тільки блис.

«Ой мій таточку Микито,-

Мовить відтам гордовито,-

Так ти паном буть забаг?

Для мерзкого паламарства

Зрікся б ти і неба, й царства!

А мене ти мав в зубах!»

Тьфу, та й згадувати годі,

Як із мене кпив сей злодій,

Як пишавсь, мов генерал!

Я звір тихий і рахманний,

Все дарую, бійку, рани,-

Та до смерті мщу скандал».

Отакеє розповівши,

Враз з Бабаєм півня з'ївши

І спочивши під містким,

Наші любі подорожні,

Мов святії та побожні,

Далі тюпали пішком.

«Кажеш, стрику: Півень - сила,

Мав протекцію в Бурмила

І в цариці в ласку вліз?

То-то й є наш лад, нівроку:

Без протекції ні кроку!

Щоб вас божий грім розтріс!

Чи ти вчитель, чи фаховець,

Чи урядник, промисловець,

Чи поет, чи ремісник,

Будь ти здібний, пильний дуже,-

Без протекції, мій друже,

За весь труд свій маєш шпик.

Ласка панська, вплив жіноцтва

Вищі понад всі свідоцтва;

Шепне слово пан барон,

Чи прийде білет княгині,-

Весь твій труд в одній хвилині

В пил розсиплеться, мов сон.

Так-то, любий мій Бабаю!

Силу ту я добре знаю,

А як знаю - не боюсь.

Адже ж я не в тім'я битий

І для себе вмів зробити

Там протекційку якусь.

При дворі коло цариці

Є на місці фельдшериці

Малпа Фрузя, удова:

Ніби лікарка потрошка,

Ніби знахарка, ворожка,

А вродлива, як сова.

Хоч давно вже не панянка

І страшна емансипантка,

Всіх ненавидить мужчин,

А до мене потихенько,

Чує щось її серденько,-

Звісно, що не без причин.

Правду рікши, у цариці

Я їй місце фельдшериці

Виєднав - і дуже рад;

А тепер вона, небоже,

Все в дворі зробити може,

Всіх на свій звертає лад.

Та хоч би мене й не знала,

То за мною би обстала,

Бо не любить Вовка - страх.

Чом не любить - се я знаю

І скажу тобі, Бабаю,-

Швидше нам минеться шлях.

Ще як з Вовком мандрував я,

Раз в чужину заблукав я

Аж над море, в Малпин край.

Змучені оба, голодні,

Нічого зловить не годні,

Хоч лягай та умирай.