Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам за боки держався вiд смiху.

А Петро замовк i нi вусиком не моргне.

Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:

- Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно я, дуже давно не смiявся, здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.

- Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули? - питали осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.

- Дiти мої любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий буваю, та хто таке перейшов, як я, той на вiки вiчнi розбратався i зi смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i до мене свiт божий усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад мене мороз проймає.

- Та розкажiть нам, дядечку, будь ласка, - говорили молодi козаки, цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.

- Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й придбали таких статкiв, що бiльше собi i не бажали. Було у нас двоє дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.

Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто знає, звiдкiля вiн прийшов, бо мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi. Наскочили нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою по головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що робилося. Як я прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата i клуня догорали. Скота анi слiду. Не було анi моєї небоги, а двоє моїх дiточок, безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голiвками. Жiнку, вiдай, повезли в ясир, i нiколи я її вже не побачив. Пiдвiвся я насилу, викопав оцими руками яму i поховав моїх соколят, а сам пiшов у свiт за очi. Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго, поки не вивчився вiд одного старого дiда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов у Крим за моєю небогою шукати. Перейшов його вздовж i поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не знайшов того, чого бажалося.

Вiд тої страшної ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба що стiльки татар-злодiїв наб'ю, що моя помста насититься…

Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очi рукою, либонь плакав, i сказав твердо:

- Хлопцi, пора лягати спати.

Усюди ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у городi, як на селi; не так у горах, як у степу. I не кожному прийде на думку стежити за її приходом i розвитком. Зачинається вiд прибiльшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, i дужче грiє. Вiд того тане снiг, зима бореться з лiтом i змагається не попускати свого володiння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний вiтер повiє, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких сторiн, забирає з собою усю вогкiсть i жене далеко на пiвнiч. Рiчки й потоки набирають жовтої води i несуть останки зими геть до моря. Показується перелiтна птиця. Крюкають журавлi, лопотять та погегують дикi гуси. Злiтаються бузьки i бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i все так перемiняється. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер простираються зеленi коври. Пiд небесами жайворонок свою пiсеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як лише сонце пiде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, iз хат висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на свiт божий. Оживає надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.

Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною, бо то була пора лихолiття татарського. Не один вiтав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив степ, коли стало трави попасти конi, голодна орда бiгла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в свiй поганий край, мов товар, гнати.

Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ i ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал вiд пожарiв на обрiї, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже при своїй поганiй роботi. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя пiде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарськi пута попаде, i не побачить бiльше рiдної України, i його не побачить, не приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи далекi попали, хрестилася та молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".

Їздили щоднини роз'їзди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.

Аж одного дня вернувся роз'їзд iз пiвночi i сповiстив, що татарський загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось двi милi вiд Чубiвки. Iз табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.

Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рiшитися, треба було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться їм ради. Касян рiшився поїхати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд вечiр. Ждали на нього досвiта. Сторожа пильно зорила за ним з валiв. Всi дожидали нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка, як почувся вiд степу тупiт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:

- Пугу, пугу!

Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.

Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.

- Дамо їм раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспiє. Табiр вижидає на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав. В таборi є досить награбованого добра, є i бранцi. Треба на них скочити, поки орда наспiє. Вони з Подiлля вертають. Безпечними почуваються, бо i сторожi не поставили, я пiдповз пiд сам табiр i їх розмову пiдслухав. Я лежав недалеко татарської арби i добре чув. Так само непомiтно вiдiйшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цiлому загоновi в чистому полi не дамо ради.

- Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив так: - Нинiшнє поготiвля остане в редутi. Слiдити пильно й не спати. Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому треба нам мати гасло: "Київ", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з мушкета. Решта козакiв - сiдлати коней i поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не смiє бути голодний.