Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Що тут сталося? - питає сотник.

- Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, менi дитину.

- Що вiн їй зробив?

- Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину нечайно i став її цiлувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.

- Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:

- Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде вiд цих поцiлункiв. Вицiлує тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.

- Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячується за те, що його ще малим щенюком бiля себе примiстив. От дивiть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

- Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.

Панас повторив козакам сотникiв приказ.

- Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра - то i в степ проженемо.

- Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.

- Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.

Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки вмiють бити. Жид млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.

Панас не втерпiв i прибiг сюди:

- Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

- Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо i завтра, як через нiч вiдпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.

Але над ранок по Срульковi i слiду не було. Вiн якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.

Старий Онисько каже до сотника:

- Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам ще якої бiди накоїть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо його нашi собаки знають.

- Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре чув, якби в селi показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.

Була вже пiзня осiнь. Робота в полi давно покiнчена. Тепер молотили хлiб на токах.

Одного дня приїхало у Чепелiв хутiр кiльканадцять запорожцiв, а мiж ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до хутора, як лиш йому показали, де вiн лежить.

Перше його слово було за Петра. Марко горiв з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу. Марко зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись крiпко та нiчого не було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, єдиний".

Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацiкавилась, з ким Петро так сердечно вiтається.

- Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся єдина.

Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн так задивився на дiвчину, що забув язика в ротi i не знав, що казати.

- Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та будь милим гостем.

- Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.

За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник вийшов на порiг i вiтав гостей, просячи в хату. Сотниковi козаки забрали вiд гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала їх сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом. Гостi позасiдали в свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали все, що сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло i за їжу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi то й очей не зводив.

- Чи ти, Петре, може, вже i одружився?

- Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так мiж собою вмовились, а батьки про те добре знають i з тим согласнi.

- Гм. а ми тобi це трохи припинимо.

- А це як?

- Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне дiло. Треба тобi не гаючись на Сiч вертатися. Я й не догадувався, що таким дiлом тобi пiвперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, i треба слухатися. Впрочiм, не був би я приїхав по тебе, то другi без мене були б те саме зробили. Петровi було невлад. Але не сказав нiчого. Може, сотник зi старим Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бiк i розповiв йому свою турботу.

- Ну що ж? Чого тут журитися? На весiлля, певно, часу вже не буде. Але сватання та заручини можна вiдбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь дiлом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Вiку там вiкувати не будеш, а все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого. Це ж не в Крим, а нi в Польщу. Заручена дiвчина пiдожде, а тодi i весiлля вiдгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обмiркуємо.

- А чи менi так непремiнно треба їхати? А коли б я ще нездужав.

- Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.

Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблiдла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:

- Так ти мене покидаєш, Петре?

- Не говори так, моя ластiвочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нинi до тебе старостiв шлю, а завтра заручимося. Позавтра менi вiд'їздити треба. Можна зараз i звiнчатись, бо пiп в селi є, та пан сотник на це не пристане, бо обiцяв собi половину сiчового товариства на весiлля запросити. Тому-то весiлля треба трохи вiдкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, i перечитися годi. Мене посилає кошовий з якимсь дiлом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.

Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз вiдгуляти весiлля, та Чепiль стояв при своїм, що весiлля його одиначки буде славним, i пан кошовий, певно, на весiлля приїде.

Петро попросив двох старших запорожцiв на сватiв. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той вiдказався такою речею:

- А хто ж тобi за батька буде, коли б я був сватом? Я тобi найближчий.

Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.

- Здоровi були, пане сотнику, ось ми, подорожнi люде в хату твою прийшли та у гостi просимось, а ось гостинця тобi принесли.

Один староста вийняв бохонець хлiба з-пiд пахи, поцiлував його i передав сотниковi. Сотник вiдiбрав хлiб, поцiлував теж i доклав на столi.

- Будьте гостями, сiдати просимо, та скажiть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?

- Та то ми чули, що у вас гарна дiвчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан бiг допомiг їх вкупу звести.

- Е-е, люде добрi, у мене дiвчина ще молода.

А на те сотничиха:

- Вона ще не нагулялася, ще й рушникiв не має.

- Як нема рушникiв, то своїх дамо, у нас цього добра доволi

Сотник каже:

- Як воно з чужими рушниками замiж виходити?

Маруся, що стояла в свiтлицi коло печi, вибiгла прожогом до сiней, а Петро за нею.