Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Тiльки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди призначив?

Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за важке ярмо, яке треба вже раз скинути.

Одного разу сказав вiн о. архiмандритовi свою думку без обинякiв.

- Признаю тобi повну рацiю, Петре. Ти зробив дуже багато, та дiло далеко ще не покiнчене.

- Я його i цiлим моїм життям не покiнчу.

- Годi так серед року Аксака лишити. Я про це думаю i глядаю за яким достойним заступником. Вже одного я намiтив таки з-помiж наших галичан. Але року треба вже добути.

Петро заспокоївся. Пiвроку - то не вiк, треба видержати.

А тим часом сталося щось таке, що негайно приспiшило втечу Петра на Запорожжя.

Наспiв час насильного ширення унiї на Українi. Православних попiв стали силувати на послушенство унiатському владицi. В Києвi вiн сам боявся жити i посилав сюди своїх вiкарiїв. Упiрних православних попiв викидали силою з церкви i давали сюди унiатських.

Одного разу в недiлю, лiтом, на третьому роцi побуту Конашевича в Києвi, вийшов вiн вранцi з дому i зайшов на Подiл. Вiн побачив тут щось таке, що його страшно подратувало.

Унiати хотiли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Мiсцевий священик не хотiв пiдчинитися унiатському владицi i не хотiв з церкви уступитися. Народ зiбрався на утреню. В церквi i довкруги її зiбрались мiщани з жiнками i дiтьми, святочно одягненi.

Нараз з'явився заступник унiатського владики в товариствi пахолкiв, ведучи з собою унiатського священика, якого мав тут помiстити. Вони розтрутили народ i ввiйшли до церкви. Передерлися помiж народу аж до царських врат i до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола попа за бороду i волосся та виволокли надвiр, його мiсце зайняв зараз пiп унiатський i став правити утреню. Народ збентежився. На криласi дяки замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах i погрожуючи кулаком до криласа, кричав:

- Я вас, гiльтаї, бунтiвники, клятi шизматики, в кайдани закувати прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити.

Та його таки нiхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та плачучи, стали виходити з церкви.

Унiатський вiкарiй пiнився зi злостi, а далi сам пiшов до криласа i став спiвати.

А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи йому стусанiв, аж його покривавили. Кров текла йому з носа i губи та спливала по ризах.

Народ став гомонiти i вiдгрожуватися. Та нiхто не посмiв зачiпати узброєних пахолкiв.

Конашевич, дивлячись на таку зневагу православної церкви, скипiв. Злiсть аж пiдкидала його. Не надумуючись довго, прискочив до церковної огорожi i виломив кола.

- Гей, люде, кияне, народе православний! I не сором вам дивитися бездiльно на такий злочин?

З ломакою в руках кинувся на пахолкiв i бив, мов цiпом, кого попало. Пахолки збентежилися, що зразу i про свої палашi забули. Народ отямився.

- Гей, люде, не даймося, мiж нами козак Петро. Затрiщала церковна огорожа. Мiщани ламали коли i рушили Петровi на допомогу. Вони страшно роззвiрились. Побивши пахолкiв, кинулись цiлою юрбою в церкву. Владичого делегата вбили в криласi на смерть i виволокли збите тiло на майдан перед церкву, знущаючись над трупом.

Пiп, побачивши вiд престола, що це не жарти, покинув правити i сховався пiд столом у презвитерiї. Мiщани там його знайшли i поволокли на майдан, страшно б'ючи.

- От тобi, поганче, унiя, останнiй раз ти правиш!

Навiть жiнки не остались позаду своїх чоловiкiв. Вони рвали одежу на побитих на куски i маяли ними в повiтрi, мов хоруговками. Коло церкви знявся великий крик.

Те все сталося дуже швидко. Народ трiумфував. Православного попа умили з кровi i хотiли завести в церкву, щоб правив далi. Та пiп був такий побитий, знесилений i схвильований, що ледве стояв на ногах.

Один з пахолкiв вирвався з товпи зразу i побiг на найближчий постiй. Звiдсiля рушила цiла сила пахолкiв та жовнiрiв на Подiл.

Петро, побачивши це, змiркував вiдразу, що такiй силi неозброєнi мiщани не дадуть ради i не встояться. Вiн крикнув:

- Люде, врозтiч! Ховайтесь, де можна! Велика бiда на вас йде!

На майданi стало тихо. Люде стали розбiгатися по хатах. Петро подумав тепер про себе i став утiкати. Гайдуки пiзнали його, що то звiсний усiм козак Петро, що у пана Аксака живе. Одна частина пустилася за ним в погоню. Петро втiкав щосили. Вiн знав, що коли його роззвiренi гайдуки догонять, то тут йому i кiнець буде. Втiкав огородами, перескакуючи плоти, найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Мiщани, яких вiн стрiчав, кликали:

- Втiкай, вашмосць, бо тобi смерть.

Пахолки гнали за ним аж до самої Лаври. I тут зчинився великий галас. Гайдуки хотiли йди далi, та заступила їм дорогу архiмандритова гвардiя, узброєна в бердишi, списи i шаблi. Петро так задихався, що ледве дух переводив. Але вiн був урятований.

О. Плетенецький був дуже роздратований цiлою тою подiєю:

- У мене ти цiлком безпечний, а що буде далi, то побачимо.

О. архiмандритовi сказали, що Лавра в облозi, що ворiт i всiх виходiв пильно стережуть i нiкого не хотять з монастиря випустити.

О. архiмандрит приказав сказати ватажковi облягаючих, що коли по доброму не уступлять, то прикаже стрiляти з мушкетiв. Петро побачив, як з усiх усюдiв виходили озброєнi ченцi з мушкетами на свої становиська.

О. архiмандрит говорив:

- Сьогоднi недiля. Як збереться народ до обiднi, а побачить Лавру в облозi, то прийде до пролиття кровi. Я би цього не хотiв, але я жодному ляховi не позволю переступити порога цiєї обителi.

Ченцi заповiли облягаючим, що коли не вступляться, то по приказу о. архiмандрита зачнуть стрiляти.

Зараз опiсля вiдчинилися ворота, i гайдуки побачили за воротами двi лаштованi гармати, при яких стояли гармашi у чернечих рясах з позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, i тодi зiбраний на площi перед Лаврою народ всипався досередини.

Архiмандрит полишив Петра у своїй келiї i пiшов до обiднi. Лиш як вернувся, став розпитувати Петра, що сталося.

- Годi! Хто сiє вiтер - збирає бурю. Не ти їх зачепив, а вони тебе. Ти, сину, зробив добре, виступаючи в оборонi церкви. Таке злочинство не могло остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу десницю. Не раз вже православнi заносили жалоби до актiв гродських на утиски i гвалти унiатiв та насильне загарбування майна православної церкви. Це нiчого не помогло. Ми й тепер подбаємо про таку жалобу не на те, щоб помогло, лише щоб осталось записане на вiчнi часи для грядущих поколiнь. А поки що треба насильство вiдбивати силою. Якою мiрою мiриш, такою буде тобi вiдмiряно. Дарма, що поллється багато християнської кровi, аж Днiпро побагрянiє, але так мусить бути.

У Києвi мiж унiатами i католиками зчинився великий гвалт i замiшання. Занесено жалобу до актiв i розпочалося слiдство за гвалт на пахолкiв i за вбиття двох унiатських священикiв. Багато людей ув'язнено, та нiкому не можна було нiчого доказати. Уряд довiдався лише, що цiлий той бунт пiдняв вiдомий усiм козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звiдтам його не дiстане, хiба пiдступом. Коли б його за ворота у город можна було заманити. Лише щоб тайком iз Лаври не перекрався, i тому треба запобiгти.