Андрiй Чайковський - За сестрою

Якийсь татарин розiгнався до них, висунувся довгий спис, наче гадючий язик, i татарин злетiв з коня. Перед ним лежало вже декiлька татарських трупiв… Та в цiй хвилинi, наче шулiка на курча, впав татарський аркан на голову Степана i повалив його на землю. Дiд Андрiй нахилився розмотати сина, та в тiй хвилинi татарська шабля розчерепила йому голову… Оборона пропала. Дiти закричали в один голос i задеревiли.

Татари позлазили з коней i зв'язали Степана. Один вхопив налякану на смерть дiвчину, її вчепився з усiєї сили Павлусь. Татарин тягнув їх обох.

Павлусь у розпуцi схопив татарина зубами за руку i вкусив так, що татарин аж засичав з болю. Вiн пустив Ганю i вдарив з усiєї сили Павлуся кулаком по головi. Павлусь втратив пам'ять i впав на землю. Ганя кинулась прожогом у хату. Другий татарин зловив її за довгу косу i почав тягнути до себе.

Тепер стала на порозi Палажка.

В однiй спiдницi, простоволоса, виглядала страшно. Очi набiгли кров'ю з лютости й розпуки. В руках держала сокиру.

Заки татарин успiв зв'язати Ганю, Палажка кинулась, мов ранена левиця, й розрубала йому голову. Вiдтак скочила перед дитину i, закриваючи її своїм тiлом, рубала сокирою на всi боки.

Татари нерадо вбивали жiнок. То була для них найкраща добича. Один зайшов з боку i вирвав їй сокиру з рук.

Тодi Палажка стала оборонятися кулаками, мов довбнями, i зубами. Не могли її перемогти, бо коли бачила, як її Ганю взяв татарин на руки i понiс, зомлiлу, вона, мов несамовита, кусала й била кулаками та розкидала татар, мов околоти.

Татарин добув ножа i штовхнув їй у груди. Кров жбухнула далеко, Палажка застогнала й повалилася мертва…

В цiй хвилинi Павлусь розплющив очi й побачив трупа матерi. Тепер вже нiкому його боронити, i вiн полiз поза хату i сховався в бур'яни.

Звiдси мiг бачити все, що тодi дiялося.

Не багато було таких, що оборонилося. Татари порiзали або пов'язали всiх, що були на майданi, а тепер уганялися за дiвчатами, ловили їх, в'язали й тягнули в одне мiсце коло церкви. Iншi кинулися зганяти товар, ловити коней та грабувати. Павлусь бачив, як татарин витягнув панотця за бороду i таки пiд церквою вiдрубав йому голову. Iншi татари почали витягати козацькi вози, запрягали воли та вантажили награбоване добро.

Вони радiли, мов чорти. Добича була добра, бо Спасiвка була дуже багате село.

Татари розбивали сокирами скринi й витягали грошi та лiпшу одежу, а все iнше кидали в огонь.

Павлусь дивився на все наляканими очима. Йому здавалося, що це якийсь страшний сон, з якого не може прокинутися. Наслухавшись не раз пiд нiч оповiдання дiдуся про татар, вiн мав не раз такi сни. Тодi плакав i кидався, поки його хто не збудив. Тепер нiхто його не збудить. Йому ще шумiло в головi вiд татарського удару. Голова болiла. Вiн знав, що це не сон, а все ж таки не мiг рушитися з мiсця, так задеревiв увесь.

З того одубiння прокинувся вiд плачу полонених людей, що стояли купою пiд церквою. Татари церкви не пiдпалювали, аж повиносили усе до чиста. А хата займалася одна по однiй. Було ясно, як удень.

Лише мала частина спасiвчан змогла втекти в тернину й сховатися.

Про тернину нагадав i Павлусь. Та йому треба було бiгти майданом, а там повно татарви.

Вiн хотiв бодай побачити Ганю, та не мiг її доглянути мiж бранцями.

Вiдiзвалося в ньому почуття самоохорони. Втекти, втекти куди-небудь iз цього пекла! - вiдзивалось йому в душi… Та вiн не мав сили рушитися з мiсця. Його наче прикув хто до того пекельного образу, який бачив. Татари ввихались по селi, мов чорти. Їх стiжкуватi шапки й горi вовною оберненi кожухи надавали їм такого страшного вигляду, що дивлячись на них, кров замерзала в жилах. Павлусь не раз бачив татарiв, тато були крамарi, що заходили в село. Вiн не раз iз них смiявся, прозивав їх з iншими i ровесниками, скубав за кожух, а не раз i грудками за ними кидав. То були люди спокiйнi, а при тiм смiшнi, смiшнi…

Тепер не те. Цi татари, хоч i подiбнi до тих крамарiв, але якi вони страшнi тепер при своїй розбишацькiй роботi!

А село все ще палахкотiло i присвiчувало їм…

Нараз завважив Павлусь, що татари, виловивши або перебивши людей на майданi та мiж хатами, пiшли поза хату шукати по бур'янах тих, що сховалися. Знову розпачливий крик пiйманих дiтей, яких несли татари докупи на майдан.

Павлусь кинувся, наче б з ланцюха хотiв вiдiрватися, i нишком вибираючи такi мiсця, де не свiтилося, побiг просто до частоколу. Тут знову бур'ян. Кропива парила йому руки й лице, але вiн на те не зважав.

Оглядаючись на всi сторони, вiн видряпався на частокiл. На другiм боцi частоколу було густе терня. Але за ним стояв татарин на сторожi й пильно розглядався…

Павлусь зсунувся з частоколу в бур'ян. - Коли оглянувся, побачив, що бiля їх хати нишпорив татарин, розгортаючи ногою бур'ян. Тепер Павлусь був би напевно попався в татарськi руки.

I звiдсiля треба було втiкати. Поганцi й сюди прийдуть… Павлусь почав розгортати бур'ян i втiкати попiд частокiл. Вряди-годи пiдносив голову й розглядався, чи його хто не слiдить…

Так дiйшов аж до ворiт, але тут утратив усю надiю на втечу. Бiля ворiт крутилися пiшi й кiннi татари. Вони щось розмовляли, але Павлусь не розумiв.

При воротах стояли осiдланi конi, поприпинанi до частоколу.

Павлусь пiдкрався пiд сами ворота i сховався в гущу дикого бозу… Йому сильно билося серце. Вся увага звернена була на те, щоб вiдiпняти коня, сiсти й непомiтно втекти.

Та це видалось йому неможливим. Татарам i не снилось вiдступати вiд коней.

В тiй хвилинi захвилювало на майданi. Розляглися татарськi крики, наче б за кимсь гонились. Павлусь розхилив галуззя базнику i придивлявся.

Крики наближалися саме до цих ворiт, де був Павлусь. Вiн побачив, як кiлька волiв iз страшним ревом i задертими в гору хвостами гнало по майданi в сторону ворiт, розбиваючи усiх по дорозi. Павлусь таке вже не раз бачив у лiтi на степу, де паслися воли. Тодi саме, як муха дуже тяла, рогатий товар бiсився, зривався i втiкав у село. Тодi нiяка сила не могла б його спинити. Та тепер не було нi спеки, нi мух; вiд чого ж воно таке сталося?

Невже ж. вони налякалися чогось, щось їх сполошило i вони тепер летять, мов несамовитi?

Справдi, вони посатанiли. Вони рванулись у ворота. Татари, що тут стояли, хотiли їх спинити.

Воли заревiли глухо, вдарили на татарiв мов тараном i взяли їх пiд ноги. Кiлька наляканих коней зiрвалося з припони i пiгнало в степ. Лишився тiльки один кiнь, що стояв збоку. Вiн теж налякався, але не мiг зiрвати уздечки i, хоч ставав дуба, залишився на припонi, а воли перебiгли бiля нього.

Цю хвилину використав Павлусь. Вiн вилiз iз куща, пiдв'язав уздечку, заспокоїв коня, закинув поводи на шию i видряпався на сiдло.

Кiнь, почувши людину коло себе, заспокоївся.

Тепер Павлусь поправився на сiдлi i рушив щосили з мiсця в степ… Татари, яких воли порозганяли, не помiтили цього.