Чарльз Дікенз - Різдвяна пісня в прозі

– Тоді чого ви такі похмурі, дядечку? – весело відізвався племінник. – Які у вас підстави бути похмурим? Чи вам здається, що ви ще недостатньо багаті?

Скрудж на це не знайшов адекватної відповіді, а тому повторив свою «дурницю» і знову додав «нісенітниці».

– Не бурчіть, дядечку, – сказав племінник.

– А що мені робити, – заперечив Скрудж, – якщо я живу серед таких бовдурів, як ти? Веселого Різдва! Та йди ти зі своїм Різдвом! Для таких, як ти, Різдво означає, що настав час сплачувати рахунки, а грошей катма. Час підбивати річний баланс, а в тебе з місяця в місяць жодних прибутків, самі збитки, і хоча віку твого прибуло, та до капіталу не додалося жодного пенні. Якби на це була моя воля, – обурено продовжував Скрудж, – я б кожного дурня, який бігає і кричить: «Веселого Різдва!» – зварив би живцем разом із начинкою для святкового пудинґа і в могилу йому увігнав кілок із гостролисту [1].

– Дядечку! – заблагав племінник.

– Племіннику! – відрізав дядечко. – Святкуй своє Різдво як знаєш, а мені дозволь святкувати його по-своєму.

– Святкувати! – вигукнув небіж. – Але ж ви його ніяк не святкуєте!

– Тоді не заважай мені про нього забути. Багато путнього було тобі від цього Різдва! Багато путнього тобі від нього буде!

– Але хіба мало є на світі хороших речей, від яких я не мав нічого путнього, – відповідав племінник. – Ось хоча б і Різдво. Зате яке благоговіння відчуваєш перед цим священним словом, які благочестиві спогади невід’ємні від нього... Я завжди чекав цих днів як найкращих у році. Це радісний час – дні милосердя, доброти, всепрощення. Це єдині дні у всьому календарі, коли люди, наче за мовчазною згодою, вільно розкривають один перед одним свої серця і бачать у своїх ближніх, – навіть у незаможних і знедолених, – таких же людей, як і вони самі, що бредуть однією з ними дорогою до могили, а не якихось істот іншої породи, яким личить йти інакшим шляхом. А тому, дядечку, хоча це й правда, що на Різдво у мене ще жодного разу не додалося ні єдиної монетки в кишені, я все одно вірю, що воно приносить мені добро і буде приносити добро. Тож хай живе Різдво!

Клерк у своєму закутку мимоволі заплескав у долоні, але одразу, усвідомивши всю непристойність такої поведінки, схопив коцюбу й кинувся перемішувати вугілля, погасивши останню іскорку в каміні...

– Якщо я почую від вас ще один звук, – сказав йому Скрудж, – ви відсвяткуєте своє Різдво деінде. А ви, сер, – звернувся він до небіжа, – як я бачу, вправний балакун. Дивуюся, чому ви не в парламенті.

– Годі вам гніватися, дядечку! Завітайте до нас завтра на обід.

Скрудж відповів, що він радше завітає до дідька лисого, так і сказав. І ні краплі не збентежившись, додав іще кілька соковитих словечок.

– Але чому? – закричав племінник. – Чому?

– А чому ти оженився? – запитав Скрудж.

– Закохався, ось чому.

– Закохався! – пробурчав Скрудж таким тоном, начебто почув чергове несусвітне безглуздя на кшталт «веселого Різдва». – То все, до побачення!

– Але ж, дядечку, вас і раніше було в гості не допроситися, навіщо ж тепер звертати все на моє одруження?

– До побачення! – повторив Скрудж.

– Та я ж нічого у вас не прошу, мені нічого від вас не потрібно. Чому б нам просто не бути друзями?

– До побачення! – мовив Скрудж.

– Дуже шкода, що ви такі непохитні. Я ж ніколи не сварився з вами, і ніяк не збагну, за що ви на мене сердитеся. І все-таки я спробував зблизитися заради свята. Що ж, мого святкового настрою це не похитне. Бажаю вам веселого Різдва, дядечку.

– До побачення! – сказав Скрудж.

– І щасливого Нового року!

– До побачення! – повторив Скрудж. І все-таки небіж, залишаючи контору, нічим не виказав своєї досади. Біля дверей він затримався, щоб поздоровити клерка, і хоча той і оклякнув від холоду, проте виявився значно теплішим від Скруджа і сердечно відповідав на вітання.

– Ось іще один божевільний! – пробурмотів Скрудж, підслухавши клеркову відповідь. – Якийсь жалюгідний переписувач, обтяжений дружиною й дітьми, заробляє всього лише п’ятнадцять шилінґів, а все туди ж – просторікує про веселе Різдво! Від таких хоч у Бедлам утікай!

А клерк тим часом, провівши Скруджового небожа, впустив нових відвідувачів. Це були два огрядних джентльмени приємної зовнішності, вони мали з собою якісь папки й папери. Знявши капелюха, вони увійшли в контору і поклонилися Скруджеві.

– Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся? – запитав один із них, звірившись із якимсь списком. – Я маю честь розмовляти з містером Скруджем чи з містером Марлі?

– Містер Марлі вже сім років як спочиває на цвинтарі, – відповідав Скрудж. – Він помер на Святвечір рівно сім років тому.

– У такому разі ми не сумніваємося, що щедрість і широта натури покійного так само властива і його компаньйонові, – вимовив один із джентльменів, пред’являючи свої документи.

І він не помилився, адже вони дійсно були варті один одного, ці справжні компаньйони, ці родинні душі. Зачувши лиховісне слово «щедрість», Скрудж насупився, похитав головою і повернув відвідувачеві його папери.

– У ці святкові дні, пане Скрудже, – продовжував відвідувач, беручи з конторки перо, – більше, ніж коли-небудь, личить нам у міру сил піклуватися про бідних і знедолених, які особливо страждають у таку сувору пору року. Тисячі бідолах мусять відмовляти собі в найнеобхіднішому. Сотні тисяч не мають даху над головою.

– Хіба в нас немає в’язниць? – запитав Скрудж.

– В’язниць? Скільки завгодно, – відповів відвідувач, відклавши перо.

– А робітних домів? – продовжував Скрудж. – Їх ще не позачиняли?

– На жаль, ні. Хоча, – завважив відвідувач, – я був би радий повідомити вам, що їх прикрили.

– Отже, і примусові роботи існують, і закон про бідних усе ще чинний?

– Ні одне, ні інше не скасоване.

– А ви вже було налякали мене, панове, – мовив Скрудж. – Із ваших слів я готовий був дійти висновку, що вся ця блага діяльність з якихось причин перевелася. Радий чути, що я помилився.

– Одначе ми переконані в тому, що всі ці закони й установи нічого не дають ні душі, ні тілу, – заперечив відвідувач. – І тому ми вирішили зібрати пожертвування для бідняків, щоб купити їм дещицю їжі, питва й теплого одягу. Ми обрали для цього Святвечір саме тому, що в ці дні нестаток відчувається особливо гостро, а достаток дає особливо багато радості. Яку суму дозволите записати від вашого імені?

– Ніяку.

– Ви хочете жертвувати, не відкриваючи свого імені?

– Я хочу, щоб мені дали спокій, – відрізав Скрудж. – Оскільки ви, джентльмени, запитали, чого я хочу, – ось вам моя відповідь. Я не балую себе на Різдво і не збираюся балувати ледарів. Я підтримую згадані установи, і це обходиться мені недешево. Нужденні можуть звертатися туди.