Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

- А-а, знаю. Дивись, за твої пісні колись отак приб’ють тебе, не приведи Господи, - вона перехрестилась.

Розмова виходила якась ідіотська. Сформу-лювати цього Тарасик не зміг би, бо ж, як бачите, не майстер був формулювати, але щось у цих питаннях було не так, не природно, наче в кіно, або в божевільні. Та й насправді ця ніч нагадувала божевільню.

- Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.

Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.

- Ганно, відчиняй!

Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.

- Що там?

- Відчиняй, Ганно!

- Та не лізь ти, хату підпалиш! - огризнулася вона. - Зараз відчиню.

На порозі з’явився здоровезний дядько.

- О, у тебе гості! - хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду. - Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.

- По що? - здивувалася хазяйка.

- Побачиш, - хитнув головою дядько. - Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.

- Тьху ти! - плюнула вона.

- Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти! - дядько обернувся до Тарасика. - Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!

Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.

- Що за один?

- Та! - вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти? - спитав він у свою чергу.

- З міста, - промимрив хлопець.

На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.

За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.

- Ходімо! - виголосив той, що без смолоскипа. - Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.

- Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.

Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.

- Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти. - Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.

На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.

Церква стояла на краю села. Там вже було людно.

- Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.

Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.

Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.

Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.

Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:

- А ти кров пив?

- Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами. - Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.

Люди похапцем хрестилися.

- А тебе мамка з татком вчили?

- Та вцили з.

- А що вчили?

- Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.

Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.

- А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.

- А холєру наводить вчили?

- Вцили, - погоджувався хлопець. - І холєру вцили.

Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:

- А ще в нас у селі опирі є? - Є, охоче кивав хлопчик. - Є, я вам показу.

В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.

- Всі тут? - спитав сивий дядько нарешті.

- Всі, - впевнено відгукнулися від дверей. - Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.

- Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.

- Люди добрі! - почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві. - Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги. - Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі? - голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом. - Смерть.

- Смерть-смерть-смерть, - загукало церквою.

Здається, сивий мав якийсь гіпнотичний вплив на громаду. Люди повторювали кожне його слово, повторили й останнє, воно вітром пройшло серед ікон, похитуючи вогники свічок.

Тарасик теж щось таке собі промимрив під ніс. Він остаточно розгубився, чи то навіть загубився. Було б іще де сісти, але як на гріх - ні лави, ні стільця, старі, малі, хворі - всі стояли на ногах і уважно слухали.

Сивий тим часом приступився до божевільного хлопчика, вивівши його так, щоби всім було видно.

- Ну скажи, як опирів пізнавать?

- Ге, - широко посміхнувся хлопчик, - мозна пізнавать. Під лівим коліном мають підв’язане сирівцеве полотно.

Чи сам він розумів, що казав?

- Всім тихо! - владно виголосив сивий. - Не рушити! От дивіться, люди добрі, я вже стара людина, дивіться, і кожен з вас має зробити те саме, що я, - з цими словами він урочисто нахилився і закачав ліву штанину. З-під неї з’явилося жовтувате сухе коліно. Старий випнув його наперед, щоби всі упевнилися, що воно не підв’язане. Люди дивилися, затамувавши подих.

- Бачите? - голосно спитав старий та владно наказав комусь за своєю спиною. - Ничипоре! І в цю мить кілька чоловік у різних кінцях церкви сіпнулися до виходу, вони зробили це майже одночасно, наче заздалегідь змовившись, і на кілька секунд натовп розгубився.