Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Так і погодилися. Посадив Гаркуша свою наречену поперед себе на коня, озирнулася вона на батька-матір востаннє, і почалося подружнє життя.

Ну а за дев’ять місяців, чи скільки там, народила дружина Гаркушина сина. Який не старий отаман, а на сина сили вистачило. Зрадів, звичайно. Заради такої події рекетнули вони гарненько одного панка, а всю виручку ретельно пропили. Щирі люди були гайдамаки, і коли вже бралися до діла, то робили як слід. А коли проспалися, дружина Гаркушина й говоре: годі, говоре, мені за вами по лісах ганяти, бо з малою дитиною пуття з того не буде. Не буде, погодився Гаркуша. Розумний був козак, піклувався за майбутнє покоління…

- Капітан Гаркуша слухає, - підняв я телефонну рурку.

- Гаркуша? Добре що це ти, - замполіт говорив неофіційним голосом, мабуть, нікого з підлеглих поруч не було. - Як там воно?

- Нормально, - чесно зізнався я.

- Ну то й нормально, коли нормально. Слухай, капітан, скажи отому своєму Галушкіну: коли ще раз побачать, що він над пляжем знижується і баб розгляда, я йому яйця вирву. Власними руками. Осьо у мене тут заява лежить…

Цікаво, чого це Галушкін мій? Він не більше мій, ніж самого замполіта. -…потім через нього зірки втрачать не хочеться, їх і так всього дві. От. Ну і ще. Тут у неділю ожидається мєропріятіє, пов’язане з обмивкою нового члена, такби мовити, у вузькому колі. Ти як, напоготові?

- Служу Совєцькому Союзу, - козирнув я телефонній рурці.

- Давай, - реготнув замполіт.

Я дивився через широке вікно диспетчерської, як вертольоти рубають гострими гвинтами повітря. Вгорі вже не лишилося жодного цілого клаптика, а вони все шматували та шматували. “Ні, - подумав я, - цей Паливода таки справді не простий. Чого б це замполіт так вихилявсь. Та й простого навряд чи стали обмивать у нашій компанії. Принаймні не прапора. Герой-парашутист явно з лапою”.

Ми збиралися таким собі елітарним п’ян-клубом - усі свої, надійні, тому могли собі дещо дозволити навіть у нашому маленькому містечку. Збиралися, як годиться, на свята, а влітку і просто так, бо літо - то особлива пора, в ньому і свят майже нема, бо кожен день - свято.

Отак ми і зустрілися в неділю, просто на пляжі, на лиманській стороні. Старший прапорщик Паливода виставив горілку, а ще було пивце, а ще було домашнє таке приємне винце, а ще сальце, м’ясце… Ну ви самі розумієте. Хлопці сказали, що за традицією годиться новоприбулому розбити об носа пляшку шампанського, все одно як кораблю, бо в нас морська держава. І добре, що хоч не знайшли шампанського, бо біс їх знає з п’яного розуму.

Налили по сто. У нас таке правило - спочатку всім по сто, а тоді вже хто як хоче. За нового, значить, члена.

- Пий-пий, - сказав замполіт, дивлячись, як Паливода вихиляє свою чарку. - У нас, знаєш, як кажуть: хто не п’є, той чи хворий, чи падлюка.

Прапорщик не був ані хворим, ані падлюкою.

Після другої полізли купатись. Я з насолодою пірнув у холодну воду і відчув, як миттєво вона огорнула, приголубила розпечене горілкою та сонцем тіло. Поруч хтось з розгону шубовснув, так що мені аж вуха позакладало. Я випірнув, форкнув, неначе кит, і поплив до буйків. Ніхто з хлопців не підтримав мого героїчного вчинку, всі лишилися грати в сала на мілині, тільки Паливода розтинав могутніми руками воду, швидко доганяючи мене. Але я, треба зізнатися, теж не слабенький, і коли ввімкну другу швидкість, пливу, як торпедний катер. Ми з прапорщиком молотили воду, аж гай шумів, до буйка дісталися майже одночасно, і все-таки я торкнувся його першим, не заганьбивши честі офіцера.

- Де ти так плавать навчився? - спитав я Паливоду, коли, одсапучись, виходив на мілину.

- Навчився, - широко посміхнувся він. - Я за юніорську збірну республіки колись плавав.

Струмочки води текли по його могутніх плечах. Так, дійсно, статурою він був схожий на плавця, але кремезніший - плавці, вони трохи сухуваті.

- Коли в горлі деренчить, деренчить, треба його промочить, промочить! - заспівав замполіт, обтрушуючись, немов собака.

Поки ми плавали, молодший комсостав зняв десь двох дівчат, і тепер ретельно споював.

- А ти скільки стрибків маєш?

Паливода сів просто на пісок і прийняв запропоновану чарку.

- До фіга. Я забобонний. Не лічу аж до останнього. Ну то що, будьмо?

Я теж випив і взяв шмат смаженої риби. Цей хлопець викликав у мене відверту цікавість.

- Слухай, а чого ти прапорщик?

Він закушував огірком.

- Я старший прапорщик, - посміхнувся, - а чом би мені не бути старшим прапорщиком?

- Не придурюйся. У тебе ж зв’язки - он як наш Гриценко стелеться. Був би зараз вже в академії.

Паливода засміявся, бо й справді мав зв’язки і міг би бути в академії.

- Пройдемось, обсохнемо? - запропонував я.

- Пройдемось.

Обтрусивши з плавок пісок, ми рушили берегом. Дрібні хвильки приємно лоскотали ноги. Я мовчав, чекаючи, що він продовжить розмову, і він зрештою таки сказав:

- Ну не всім же бути генералами. Шляк би всіх їх трафив. А зарплатня у мене не менша, як у тебе, їй-бо. І зірочки, до речі, ні зняти, ні додати.

Він явно не хотів заглиблюватись у цю тему - може, там якісь спогади. А може, він просто не амбітний, бувають такі люди - живе, гроші сякі-такі має, стрибає з парашутом, що іще треба?

- Ти хочеш бути генералом? - спитав Паливода, вдаривши ногою найнахабнішу хвильку, так що вона розсипалась дрібними бризками.

- Ні, - твердо сказав я. - Хочу бути майором і прошу це якнайшвидше довести до відома підполковника Гриценка.

Я сам засміявся своєму жартові, і Паливода з задоволенням приєднався. Взагалі з ним було легко спілкуватися, не дивлячись на звання. Тобто я не схильний переоцінювати свою “вищу” освіту, але досвід спілкування з прапорщиками…

- Ти одружений? - спитав я.

Він кивнув у тон:

- Одружений. Двоє дітей. Українець. У полоні та парти-занських загонах не був. Родичів за кордоном немає. У партії був, але зараз ні через відсутність партії. Слухай, а що це за прізвище у тебе, Гаркуша?

- Не знаю, - признався я. - Може, прадід гаркавив дуже. А твій воду палив, чи що? Керосиненко виходить?

- Сам ти Керосиненко. Гасенчук. У нас у Львові тільки Гасенчук.

Так за немудрящою розмовою ми відійшли далеченько і вже збирались повертатися, коли наштовхнулися на явне неподобство. Попереду відпочивала величенька компанія, а тут поруч, просто біля нас, троє хлопців залицялися до двох дівчат. Залицялися нахабно, з застосуванням рук, матюків та інших заборонених прийомів. Звичайно, якби ми були тверезіші і вони теж, ця зустріч скінчилася б миром. А так… Ми з Паливодою, не змовляючись, підійшли до залицяльників.

- Хлопці, а троє на двох - нечесно, - п’яно-лагідно сказав Паливода.

- Шо?

Взагалі я не розумів, чи заперечували дівчата проти того залицяння. Але ми заперечували, це точно.