Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

- Діду, а де це - Тимошівка?

- Га? - старий здригнувся, наче його несподівано розбу-дили.

- Тимошівка, кажу. Де вона?

Начальник експедиції помітив, що очі гостя стали білими, просто як молоко. Дід з шумом видихнув повітря, поклав ножа і відказав хрипким голосом:

- Нема вже Тимошівки.

Петро Бунчужний, двадцятип’ятирічний механізатор колгоспу “Шлях Ілліча” зачепився штанами за іржавий цвях і смачно вилаявся. День обіцяв бути паскудним - мало того що спізнювався на планьорку до голови, бо вчора трохи перебрав, а поки прокинувся та згадав, що його викликано, вже сонце було високо. Так до всього ще мало не порвав штани - ото вже Одарка мала б тему для розмови. Хоча, якщо розібратися, які там, в біса, розмови - от розпишуться, тоді вже хай балакає, а поки не час.

Петро поспішав до контори зеленою вулицею села. Черешні похилили свої віти під вагою повних стиглих ягід. Біленькі хати радо зустрічали новий день. Ліниво по-бріхували собаки. Де-не-де кукурікав півень і другим голо-сом до нього приєднувався гучномовець зі стовпа над сільрадою:

Ми всє в сваїх прафєсіях прараби, І пабрататца пєснєю прарабов нам пара би…

Пускай пу-ті нє-рав-ни-є

Пріво-одят нас к па-бє-дам…

Відверто кажучи, ніщо не віщувало неприємностей, і настрій Петра скоріш за все був просто наслідком перепою.

Під обвислим вицвілим прапором на ганку контори юрмилися бригадири, обговорюючи спільні проблеми та сьогоднішню планьорку.

- Мені твій Кацо по хуй, я твого Каца бачив знаєш де? Ти відповідаєш за роботу, а не Кацо! - налітав на бригадира механізаторів агроном.

- Ну то й що, що він з Москви? Такий самий йолоп, як на-ші, - доводила щось завідуюча фермою.

Петро привітався з начальством і поспіхом прочинив двері.

- А, Бунчужний! Заходь-заходь, - зразу помітив його го-лова, низенький голомозий товстун у застібнутій на всі гудзики гімнастьорці. - Воврем’я зайшов, у мене єсть для тебе бойове завданіє.

Такі слова не віщували для Петра нічого доброго, але що поробиш - скачи, враже, як пан каже.

Голова піднявся навшпиньки, змовницьки поплескав свого механізатора по могутньому плечу і повів до стіни, де сірою плямою висіла топографічна мапа колгоспних земель.

- Ось, бачиш курган за посадкою? - він тицьнув своїм схожим на ковбаску пальцем у затертий папір. “Що його бачити? - Подумав Петро. - Він там споконвіку стоїть”. А вголос мовив:

- Ну, бачу.

- Не “ну”. Не “ну, бачу”, а як положено гвардійцю відпо-відати?

Петро зітхнув та гукнув якомога бадьоріше:

- Так точно, бачу!

- Оце вже краще. Так от, цей курган мені вже в печінках сидить. Поки цей участок під паром, бери бульдозер, і щоб до вечора від нього мокрого місця не осталося, пойняв?

- Так точно, пойняв, - відповів Петро. Чого тут не розуміти? Добре отак наказувать. В печінках у нього сидить - а сам би спробував на бульдозері у спеку. Таку кучу розгорнути по полю, це тобі не “так точно” кричать.

- Не чую бодрості, гвардієць, - суворо подивився знизу на велетня Бунчужного голова. - Але виконувать прийдеться. Я сам під вечір приїду та провєрю, ясно?

Голомозий товстун незадоволено похитав головою, потім повернувся до свого столу, буцімто переглядати документи. Секунд двадцять тривала пауза, поки голова підвів очі.

- Ти ще тут? Ану, шагом марш! Бистренько сідлай свого стального коня і - вперьод!

Петро ще раз зітхнув: - Єсть, товаришу голова, - тоді обернувся та почвалав до виходу.

В дверях на нього налетів вічно заклопотаний парторг Любченков. Він мало не забився об Петрові груди, сполохано глянув, потім пізнав.

- А, Петро… Комуніст Бунчужний, завтра собраніє, шоб був як штик! “Дались їм всі ці штики та гвардійці”, - думав Петро, виходячи на ганок. Особисто він по саме нікуди наївся військової романтики за два роки у танковій бригаді біля Уссурійська, тому ці колгоспні генерали зі своїми штучками не викликали захвату.

Бригадири вже розбіглися, а репродуктор на стовпі замовк, тому на площі стояла елегійна тиша. Тільки з тилу, в кутку під сільрадівськими ялинками курили хлопці-механізатори на чолі з червонопиким Пилипом. Вилицюватий худорлявий дядько Костя травив щось цікаве, весело позираючи своїми хитрими очима.

- А йому що, він теж п’яний, взяв молоток, та як в’їбе!..

Петро дістав цигарки та неквапом підійшов до компанії.

- Здоровенькі були.

- Драстуй, Пєтя, дорогой, как я рад, шо ти живой! -потиснув його мозолясту руку дядько Костя. - За що тебе драло начальство?

- Та, - махнув Петро у бік контори, - голова наказав розпиздячити той курган, що за посадкою. Заморишся пиль глотать. - Ї-ібать його в сраку! - присвиснув червонопикий Пилип.

- А ти б сказав голові: на хую гойдався грек! - запропонував Міраб Гордкіпанідзе на прізвисько Кацо і, задоволений своїм жартом, гучно засміявся.

- Ні, хлопці, - хитро посміхнувся дядько Костя, - я, наприклад, іду помагати Петрові. Стара могила, там золотішко, кажуть, водиться.

- А це не та, де Тимко Дурний лазив? - уточнив чорнявий Ванько Мунтян.

- Та сама, - дядько Костя замислився. - Слухай, мабуть, він усі гроші і повитягав тоді… Ні, я з тобою не піду, шукай дурніших за Дурного, - він щиро зареготав, і всі вибухнули слідом. Єдиним, хто не підтримав загальних веселощів, був дід Василь, що досі мовчазно сидів на парканчику.

- Дарма ви смієтесь, - зауважив він негучно. - Мабуть, забулися, що сталося з Тимковими друзями?

Сміх миттєво урвався.

- Згадали, курви? - розлютився чомусь дід. - Ти, Петре, молодий тоді був, а хлопці оно пам’ятають. Де тепер Цимбалюк, де Грицько Луценко, де старший Басманчук? Теж золота хотіли. Наїлися. - Він плюнув на запорошену землю. - Не чіпав би ти тієї могили. Мать її йоб.

Запала мовчанка.

Про цю історію в селі згадувать не любили, надто сумною та незрозумілою вона була і надто багатьох зачепила, бо самі знаєте - в селі всі одне одному родичі або куми. І тут над головами загарчав, зачхав, закахикав гучномовець. Це одразу розрядило напругу. Ванько Мунтян нервово засміявся, а гучномовець ще двічі кахикнув і очманіло заволав:

В’йотца над намі

Вєтєр, как флак, вєтєр, как флак.

Ми пі-шем кань-ка-мі

Пє-є-єсні атак…

- О, прочистив їбало, - зрадів дядько Костя.

Всі знову розреготалися.

- Ну добре, - Петро кинув недопалок і ретельно затоптав його чоботом. - Час уже йти, бо з цим курганом ще пиздячить і пиздячить.

Він зітхнув і рушив до гаражів. Услід лунали жарти.

- Дивися там не перетрудися, бо на Одарку сил не хвате!

- Ги-ги-ги, знайди їй золотого хуя!

На небі не було помітно жодної хмаринки - мабуть, добряча буде спека сьогодні. Петро прямував вулицею, загрібаючи ногами рудий пил. Думка про скарби, що, можливо, лежать у могилі, чомусь засіла в голові і не давала спокою. А раптом і справді? Буває ж таке. От, наприклад, в Ягорлицьку того року екскаваторник викопав цілий горщик із золотими монетами. До речі, зауважте, свій брат-тракторист. Так віддав всю знахідку до міліції. Йолоп, що сказати - все одно там все поділили менти, а державі віддали рештки - на тобі, небоже, що мені негоже. В газеті потім писали, що мовляв, хоча скарб і невеликий, зате історична цінність… Аякже, невеликий!.. От Петро, наприклад, ніколи б таку дурість не вчинив. І якби знайшов у цій могилі скарби, то вже тишком-нишком, і ніяких держав. Бо на всю державу ділити - добре якщо по копійці вийде, а якщо молодому хлопцю, що от-от має одружитися, найкращому механізаторові колгоспу “Шлях Ілліча”, гвардійцю…