Брати Капранови - Кобзар 2000. Soft

Дівчина продовжувала гаряче агітувати за переваги свого острова, так що врешті-решт заагітувала.

- Добре-добре, - погодився я. - У вас найгеніальніший острів у світі.

- Отак уже краще, - засміялась вона.

Злагоду було відновлено.

Але ж, чорт забирай, хто вигадав ці гори? Наче у степу мало місця для життя. Я насправді почувався дедалі незатишніше. І навіть уже не тільки через урвища край дороги. В повітрі відчувалася якась прихована ворожість, далека загроза, її випромінювали гори, каміння, і навіть у супутниці моєї очі почали розгорятися все більше. Я намагався уникати її погляду, тому що навіть крізь темні окуляри від нього пекло вогнем.

- Скоро доїдемо? - спитав я, щоб розрядити напругу.

- Та вже майже приїхали. Оно дивіться.

На вивісці край дороги великий чорт тримав над головою вогняного тризуба. Оце вже краще не вигадаєш. І сіркою у повітрі відгонило.

Ми проїхали крізь касу і залізли на самісіньку гору, де й припаркувалися серед зграї барвистих туристичних авто.

Я вийшов на дорогу і сів, притулившись до капоту.

Мені стало зле.

По-перше, тут було дуже високо, а у мене з висотою давні проблеми. По-друге, тут просто було небезпечно, тут кожен грам повітря дихав небезпекою, і я не знав, чим це викликано, можливо, висотою, а може, й не тільки.

Тетяна підійшла до мене і зняла окуляри.

Я заплющився, немов від електрозварення.

- Заморився? - спитала вона, владно беручи мене попідруку.

Я тільки похитав головою. Мені треба було звідси тікати, і якнайшвидше. Але вона потягнула мене кудись уперед, до юрми туристів, дорогою розповідаючи всіляку маячню. А мені кожен крок давався з превеликим зусиллям, і кожна клітинка тіла волала про небезпеку. Тетяна виштовхала мене на вільне місце і раптом лишила самого. Я почав озиратися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і раптом:

- Шшшш-уух!

З-під самих моїх ніг щось з шумом злетіло угору, і наступної миті я зробився мокрим, як миша. Враження було таке, немовби трапив під холодний душ.

Навкруги голосно засміялися.

- Що це?

Тетяна вже знов була поруч і теж посміхалася.

- Що це було?

- Гейзер. Штучний гейзер. Бачите, служник зали-ває у ямку відро води, воно з дна миттєво закипає і стріляє вгору. А тут ви якраз.

Сказати чесно, мені від цього гейзерного душу полегшало. Тобто не сказати, щоб зникло почуття тривоги, але принаймні можна було роздивитися все навкруги. І я вирішив, що в мене банальний перегрів. Напекло в гарячому авті. Щоправда на Тетяну я все одно дивитися не міг, так палали її очі.

- Посушитесь?

- Ні, - активно замотав головою я. - Навпаки. Мені б іще раз.

- Ну це вже як вийде.

Я спробував взяти себе у руки, і, треба сказати, це майже вдалося. Лише в глибині душі лишився неспокій, гризучи зсередини, наче хробак. - І гейзери у вас штучні, - розтягнув губи у посмішці я.

- Я б на вас подивилася після справжнього.

Далі ми поїхали автобусом і під’їздили під самі кратери. Гід у динаміку трьома мовами розповідав подробиці з вулканічного життя, Тетяна перекладала, але я не слухав. Я дивився у вікно і уявляв собі, як дорогою назад зупинюся на повороті, як пристукну її, до речі, треба буде камінь звідси захопити, не гайковим же ключем бити. А потім дочекаюсь зустрічної і легенько підштовхну…

- Ми їдемо лавовим ходом, тут кілька сотень років тому текла лава, знищуючи все на своєму шляху.

Чесно кажучи, пейзаж за вікном нагадував мандрівку у пальнику старої пічки. Зола, зола і ще раз зола. Стіни з золи, терикони з золи. В моєму дитинстві золою посипали дорогу, щоб закидати багнюку - тут багнюки не було б ніколи. Неприємна це була картинка, але стіни автобуса і голоси гідів додавали впевненості.

- Ви обіцяли смажених курчат?

- Будуть курчата, от тільки повернемося.

Автобус зависнув над черговою долиною з попелу. Оце і є пекло, подумалось мені. Тільки загасле.

- Тут під землею гаряче, якщо видлубати ямку, то можна просто борщ варити.

- Так до курчат іще борщ буде?

Вона засміялась.

Ми поверталися назад, до парковки та штучних гейзерів. Екскурсія до прогорілої пічки. Надихала тільки дорога до готелю, вниз, і те, що повинно там статися.

Я зістрибнув з підніжки автобуса і на мить відчув, що під ногами пекло, відчув це всіма клітиночками своєї шкіри, і знову почуття тривоги піднялося в мені.

Тетяна зупинилася поруч. - Ідемо їсти курчат?

Я автоматично кивнув, хоча насправді мені не хотілося курчат, а хотілося просто дременути звідси, лишивши дівчину, плани і все інше. Але велетенським зусиллям я стримав себе і запропонував супутниці руку. Кожен крок давався мені дорогою ціною. Тетяна дивилася, не вимовляючи жодного слова, немовби розуміла мою внутрішню боротьбу. До ресторану ми дісталися мовчки.

- Подивимось на гриль? “Ні!!” - закричало все у мене всередині, але ноги вже ступали, корячись невидимому наказу.

Серед двору стояла споруда з каменю на кшталт криниці, тільки замість ворота та відер на неї надягалася решітка, і на ній справді лежали курчата та риба.

Тетяна зняла окуляри.

- Не треба, - прошепотів я.

- Підійди до краю, - лагідно промовила вона, обпікаючи своїми очима. Це неможливо було витримати, я прикрився рукою. Тетяна посміхнулась і підштовхнула мене у бік.

Груди мої торкнулися кам’яної стінки.

- Звідти іде справжній вогонь. Вогонь землі. Ти не любиш вогню землі?

Я не розумів, чи це питає дівчина, а чи голос лунає звідти, з колодязя.

- Зазирни, - наказав голос.

- Не треба, - знову попрохав я, але вже зазирав туди, туди…

На мене дивилося вогняне провалля. Вогняні очі, десятки очей тих відьом, що убив я, що знищив наш рід, сотні, тисячі очей інших відьом, всі вони були тут, дивилися на мене, палили своїм вогнем і тягли, тягли до себе, як тягне безодня.

- Ти вбив мою Наталку, - сказав голос.

- Не треба, - заскиглив я.

- Ти вбив її, і хотів вбити мене. А скількох ти іще вбив? Всі вони там, вони чекають на тебе.

- Не тре-е-ба-а-а-а! - закричав я, намагаючись випручатись, відірватись від згубного вогню, але в наступну мить якась сила підняла мене вгору і легенько так підштовхнула вперед, у провалля, назустріч пекельній сутності землі, і я полетів, згораючи на лету і шепочучи обпеченими губами:

- Не тре-ба. Не тре…

Я сидів у жахливо пофарбованому коридорі пологового будинку і переживав, як тільки може переживати майбутній батько, що довіз-таки майбутню матір до лікарів, та ще й не просто майбутню матір, а свою кохану дружину, Мариночку, з якою всього рік як побралися і котра настільки тендітна і ніжна, що не зрозумієш, як все-таки примудряється носити величезного живота, бо й сама ледь ходить на своїх тоненьких ніжках. Чесно кажучи, від хвилювання мене просто тіпало, немов сам от-от мав родити.