Павло Шевченко - Волоцюги

Гуляй-Поле - далеченько, за кількасот кілометрів, аж у запорізьких степах. Та хіба має це значення - за дев’ять тисяч кілометрів від рідного радгоспу! Фрайнбург-Фрідріхсталь-Комсомол - земляки!

- Наприкінці громадянської війни наше сімейство вимушено покинуло свій фільварок, - педантично перебирав події схвильований Мартін. - Услід за залишками німецьких військ, кинутих кайзером напризволяще, чудом утекли аж до вільного міста Данціга. Мама розказувала: більшовики навалились - таке почалося! Продзагони, примусове вилучення хліба, коней, майна, примара голоду, розбій, бандитизм. Батька з дідом… роз стріляли за чоботи!

А потім… А потім я вернувся на батьківщину в 1942-му, але вже молодим солдатиком, військовим перекладачем вер махту. Воював недовго: восени наступного року - полон, і потяглися каторжні дні в дарницькому концтаборі під Києвом. Триклята війна…

Влітку нас, десяток калічених, обідраних, голодних “фриців”, чомусь перекинули у глибинку, на сільськогосподарські роботи. Виганяють з товарняка на залізничній станції, прямо в полі: тиша, сонце, пшениці стоять, ось-ось жнива, - ніби на планеті й не працював молох вселенської м’ясорубки. І я побачив її…

Мартін поперхнувся на півслові й усім тілом зайшовся сухим глибинним кашлем. Антон хутко подав бідоласі надрізаний кокос із теплим “помийним” соком і чомусь приготувався до ще однієї “реанімації”. Ледве відпустило… Та професор, схоже, ніби забув, про що він хотів щойно так гаряче розказати. Тіло неприродно обм’якло, втомлені, набряклі очі, зволожені від змагань з кашлем, знову втупилися в кінцівки босих ніг - ніби там і далі показували якийсь заворожливий кіносюжет.

- Агов, земляче! - Антон помахом руки спробував вивести старого з раптового заціпеніння. І коли той відірвався від свого кіна, перевів стрілки на нейтральнішу тему, подалі від гріха.

- А чого тебе, старого волоцюгу, занесло на острів Тапробан? Невже одна ностальгія за земляками, древніми аріями - дрібним випадком в історії індусів й буддистів, які сьогодні такі ж близькі до німців, як, скажімо, циган до свого прапращура - єгипетського жреця?

Після тритижневих мандрівок храмами, святими для буддистів й індуїстів місцями не лише на острові, а й материковому Індостані - від Дарамсали, Бодгхаї, Варанасі до Делі, Канді й Коломбо, “русо-туристо” доволі пристойно орієнтувався принаймні в основних поняттях буддизму й індуїзму, засвоїв чималі шматки із шеститисячолітньої історії, звичаїв цих країв. Чим більше пізнавав, а попутно ще й бесідував з попутниками, читав усе, що попадалося під руку, тим частіше переконувався: “Як я мало знаю!”. А тут ось готовий “всезнаючий” професор - чому б не скористатися “безплатною інформацією” - для роботи журналіста пригодиться!

- Я, Ентоні, у такому віці, що пора знати Дорогу, - запалив люльку (ну, дуже доречно!) професор Мартін і остаточно став схожим на Хемінгуея.

- Щодо древніх аріїв… Вони не мої, а скоріш, твої земляки.

- Орія і орії-арії, тобто Праукраїна і праукраїнці-скити як предтеча індостанського буддизму й буддистів, одна з версій всесвітньої історії, - ти це мав на увазі? Мартіне, у сучасній Україні деякі гарячі голови доходять до того, що й Ісус Христос - прапращур українців!

- Не знаю, як у вас, а в тутешніх наукових і буддистських колах це доконаний факт: Будда, Суддгартга Гаутама народився в родині короля Скитського племені, що прийшло сюди за 500 років до нашої ери, належала до касти кшатриїв. До речі, якщо не помиляюсь, санкритське “кша”, з якого походить слово “кшатрия”, - ваше українське “кіш”? Що ж до німців - наше материнське коріння тягнеться від тевтонів.

- Скільки людей і націй - стільки й доріг, скільки релігій - стільки й біблій, пророків, проповідників, церков, - “мудро” зауважив Антон, інстинктивно втікаючи від примари “українського буржуазного націоналізму”. - Причому погодься, цим різним віруванням дивним чином удається тисячоліттями залишатися окремими паралельними світами - навіть глобалізації не по зубах…

- Усе-таки на цьому шматку суходолу, біблійному місці пострайського періоду проживання Адама і Єви, залишилися не лише сліди, а й витоки історії людства, - підтримавши правила гри співбесідника, Мартін говорив неспішно, мов жрець храму Гермеса: - Тут закарбовані знаки розуміння боговибраності й величі Жінки. Після розп’яття на хресті та воскресіння в цьому спільному домі продовжував нести Боже слово Ісус Христос, по-тутешньому Йуз Асаф, Авалокитешвара, Ісана, Іса, Хозрат Іса. Ти був на його могилі в Кашмірі?

Антон відчув, що в нього відбирають віру - те безсумнівне комфортне сприйняття себе й довкілля, завдяки якому навіть у найтяжчу хвилину можна з горем пополам триматися на плаву або ж з найменшими втратами для психіки піти на дно.

Він ніби знову опинився на прибережній смузі пляжу, і перекотиполе океанської хвилі лоскотно вимивало з-під п’яток, здавалося б, таку надійну опору - пісок. Навіть загартований журналістський мозок почав тонути в містерії хаотичної інформації. Роздертий у просторі тисячолітній час, святі-грішні Адам і Єва, велична жінка-Богиня, син Божий Ісус Христос, він же Авалокитешвара, Могила Господня (плита від неї - у Єрусалимі, у храмі Гроба Господньому - він там був і на власні очі бачив!), “масон” Мартін, точніше, віце-президент міжнародної організації “Ісус-назарей”…

Про останнє професор заїкнувся ненароком вчора, коли знайомилися ближче. І поки Антон розмірковував над ребусом, чим традиційно біблійний “назаритянин” (Ісус із Назарета) відрізняється від “назарея”, тобто члена ранньої ессейсько-кумранської общини дисидентів-ревнителів Мойсеєвої віри - предтечі християнства, реформатора Мартіна знову накрила хвиля цунамі - розпочався приступ нестерпного кашлю. Розмову про версії вічного, зрозуміло, довелося тоді відкласти.

- Тобі здається, Мартіне, що тут, на індостанському Сході, більше шансів пізнати “чистоту експерименту”?

- Абсолютно чистих джерел, на жаль, уже не залишилося, - продовжував професор. - Проте саме тут найменше того, що їх замулило - нав’язаного жрецями й можновладцями всезнайства, страху, гордині, нетерпимості, культу офіційності, раціоналізму, матеріального. Посередники - скоріш, гуру, рівні тобі вчителі, віра - природна сутність довкілля, якою воно дихає, мов повітрям, - її, віри, ніби й немає. Людині надається бодай шанс самому, без бюрократичного насилля, агітації та пропаганди, дійти до істини.

- Буддисти взагалі не мають традиційного уособленого божества, - спробував ліниво заперечити Антон. - А ледве не в кожного індуса - свій Бог, своя енергетична стежинка в той світ.

- Багато богів - різні лики одного бога. У них безпосередній автономний вихід на Вищу Досконалість, зрозуміла, радісна, світла Дорога, - не має значення, як це назвати: Богом, Богами, Нірваною чи, наприклад, вашим слов’янським Дажбогом.